Ігор Шрамко про колісну ліру в Україні

За публікацією: Ігор Шрамко. Українські народні музичні інструменти в Музеї народної архітектури та побуту УРСР. − Київ: Музей народної архітектури та побуту України, 1970-і. − 54 с.

Лірою, а по деякий регіонах “кобзою”, “релею”, “рилею” (а то й “поросям” − то вже шуткуючи, напевно) в Україні називали струнно-клавішно-смичковий інструмент із скрипкоподібним резонатором, розмір якого у залежності від бажаної сили звучання міг сягати віолончельного (такий інструмент зберігається у Мелітопольському краєзнавчому музеї).

Струни інструмента (буває їх три або чотири) одночасно приводяться у коливання натертим живицею коліщам, яке розміщено до них перпендикулярно, лаштовано у корпусі резонатора і обертається виконавцем ручкою. На одній із струн (або двох при чотириструнній конструкції) клавішами (буває їх від 3 до 15), розміщених на корпусі резонатора, виконується мелодія, інші звучать постійно квінтою й октавою до першої струни.

Здавна відомий нашому народу інструмент цей у різних регіонах мав різне значення у музичному побуті, і, можливо, саме він здібний яскраво ілюструвати залежність величини і форми резонатора, кількості струн, декору і т.п. від соціально-естетичної функції інструменту. Це підтверджується як результатами експедиційних опитів, так і зібраними у наших фондах [НМНАПУ] експонатами.

Наприклад, інструмент лірника-старця мав викликати, як і репертуар його, співчуття до виконавця, і тому робився абияк, з незачищених дощечок із пласкими деками, а відтак робили звук ліри скиглячим. Окрім того манера та й можливості виконавців потребували невеликого звуку інструмента, отже й робили ліру малою, що, до речі, збільшувало її транспортабельність.

Інші інструменти мали лірники, які грали на весіллях, вечорницях, досвітках чи у шинках. Їх ліри були майстерно зроблені, великі, з опуклими деками, від чого голос мали повний і сильний (чи не “ревли”). Інструмент різьбили або просто фарбували у червоний − радієвий − колір, що, безумовно, народжувало святковий, піднесений настрій. Багатий декор ліри вимагав іншої величини площин, які створювали інший силует (це добре помітно на інструментах, привезених нами з Карпат). Різноманітний, значно багатший репертуар, який складався з дум, великої кількості пісенних та танцювальних мелодій, сумісна гра з скрипкою, сопілкою та іншими інструментами вимагали й більшого діапазону, отже й більшої кількості клавіш.

Середнього розміру, чисто роблені, помірно прикрашені інструменти (як правило, декором символічного змісту) мали лірники, які грали й співали коло церкви чи на похороні твори моралізаторського характеру. Вважаючи себе носіями “віковічної правди” й добра, вони не просили милостиню, але, даруючи людям своє мистецтво, могли без втрати власної гідності отримувати підношення своїх слухачів навіть шматком хліба.

Зрозуміло, що поміж цими основними, так би мовити “чистими” типами інструменту, які відображали різну соціально-естетичну сутність виконавства, існували і проміжні.

Після революції щезли типи лірників-жебраків, які були найпоширеніші у передреволюційні роки. Нині [1970-ті рр.] ліра подекуди заучить у народному музичному побуті Поділля, Полісся, Наддніпрянщини та Карпат (де нами був знайдений старовинний центр виготовлення цього інструменту, який існував там у своїх найдосконаліших формах).

З появою оркестрів народних інструментів робляться активні спроби ввести ліру до їх складу. Однією з перших зазвучала ліра у оркестрі харківського клубу заводу “Металіст” ще у тридцяті роки. З тих пір вдосконалений радянськими майстрами старовинний інструмент, що мав хроматичний звукоряд і діапазон більше двох октав, все частіше звучить на концертній естраді, по радіо й телебаченню. У нашому зібранні є сучасні ліри роботи І.Скляра та В.Зуляка, серійні інструменти, виготовлені майстрами Мельнице-Подільських виробничих майстерень.