Полонинське будівництво на Гуцульщині

Михайло МАТІЙЧУК

Іл.4. СТАЯ і БОВГАРНЯ (стайня для корів)

На Гуцульщині в умовах карпатського високогір’я здавна побутує традиційне ведення відгінного сезонного господарства, при якому худоба з довколишніх сіл літує на високих гірських луках – полонинах. У теплу пору року тут випасають худобу, переробляють молочні продукти та виготовляють гуцульські сири й масло.

Метою даної роботи було наукове обгрунтування до полонинського комплексу в експозиції “Гуцульщина” Національного музею народної архітектури та побуту України, яке базується на основі експедиційних досліджень автора, наукових публікацій та архівних матеріалів [1]. У роботі розглянуто типологію народного будівництва на високогірних полонинах Гуцульщини, висвітлено традиційну організацію забудови гуцульської полонини загалом, її планування, види та типи будівель, необхідних для повноцінного функціонування господарства.

Унікальна культура і традиційний побут полонин завжди цікавили вітчизняних і закордонних дослідників. У ХІХ ст. полонинське господарство досліджували й описували, зокрема, такі вчені як Я.Головацький, І.Вагилевич, С.Витвицький, В.Шухевич, В.Поль, А.Бельовський, О.Кольберг, Л.Вайгель, Р.Заклинський, Р.Кайндль. У І пол. ХХ ст. – Я.Фальковський, Р.Гарасимчук, В.Табор. У післявоєнний період до вивчення полонинського господарства особливе зацікавлення виявляли Я.Подолак, І.Могитич, М.Мандибура та В.Клапчук [2]. Дослідження зазначених вище авторів розкривають різні аспекти матеріальної та духовної культури, пов’язані з веденням полонинського господарства у гуцулів і бойків. Кожен автор досліджував ті питання, які входили до кола його зацікавлень. Одні обмежувалися висвітленням питань, пов’язаних з матеріальною культурою, інші більше приділяли уваги духовності, віруванням, народній медицині тощо. В.Шухевич і М.Мандибура [3] розглядають культуру ведення полонинського господарства в комплексі, подаючи її поетапно – від вигону худоби на полонини і до завершення літнього сезону. Тут висвітлені питання інфраструктури полонинського господарства, традиційного будівництва, культури утримання худоби, виробництва продукції та її зберігання, а також обов’язків полонинської громади і управління господарством.
 


 

ОРГАНІЗАЦІЯ ПОЛОНИНСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА протягом останніх двох століть практично не змінювалася. Лише в останні десятиліття зникли суто вівчарські полонини, немає нині в господарстві й волів. Але загалом структура та ведення господарства на сучасних полонинах є цілком традиційними.

Здавна в горах існувало три основні види полонинського господарства – полонини (стоїща) вівчарські, скотарські та мішані. На вівчарських стоїщах утримувалися овечі отари з козами, інколи з ялівником. У скотарських господарствах утримували велику рогату худобу – телят, корів, волів. На мішаних стоїщах випасали різні види худоби. Інколи на полонинах утримували свиней. Полонина не могла існувати також без невтомного трудівника і помічника пастухів – гуцульського коня.

Іл.3. ПОЛОНИНА ПСАРІВКА Ведення полонинського господарства має давні традиції і передбачає певну інфраструктуру, пристосовану до гірських умов. Зазвичай полонину облаштовують на затишному від вітру південному схилі гори, де є джерело з водою. Біля джерела встановлювали довгий видовбаний з дерева жоліб (“валі́в”) для водопою. На окремих полонинах встановлювали неглибокі криниці, які обгороджували воринням. Територію господарства від лісу відгороджували “ді́нницями” – зрубаними гіллястими смереками. Полонини розташовувалися на значній відстані від сіл на висоті від 1200 до 1800 метрів над рівнем моря [4]. Найвище в горах будувалися полонини для волів, найнижче – полонини для випасання корів [5].

Місце для будівництва споруд на полонині обирав депутат за згодою з власником ділянки. Будівлі зводили на відкритому місці, але ближче до лісу. Це було зумовлено потребою в деревині для будівництва і опалення.

Іл.5. Планування полонини Для забезпечення життєдіяльності господарств на полонинах зводилися цілі комплекси будівель (див. іл.1-14). В свою чергу кожен вид полонини передбачав зведення будівель певного типу. Так на вівчарських стоїщах завжди були стая і окіл із стрункою. Зазвичай до околу примикала кошара. Окіл слугував тимчасовою загородою, куди заганяли овець перед доїнням. В струнці доїли овець. В кошарі вівці проводили ніч і відпочивали. Біля кошари на узвишші встановлювали застайку. Це невеличка будівля, в якій ночував вівчар, охороняючи овець від хижих звірів. Часто неподалік від стаї встановлювали невелику загороду для хворих і покалічених овець (“хрому́ль”). На овечих полонинах, де утримували свиней, обов’язково будували свининець (“ку́чу”).

На скотарських полонинах обов’язково стояла стая, у якій переробляли молоко на сир, бринзу і масло. Також зводилися традиційні загороди для корів, телят та волів, які називалися “буга́рнями” чи “бовга́рнями”. Біля бугарні робили окрему загорожу для доїння корів. Тут встановлювали “ключі́” [6] – прості конструкції, до яких припинали худобу. Такі господарства мали застайки, свининець, боднарку. За часів колгоспного господарювання почали будувати закриті приміщення для корів – стайні.

Мішані господарства займали значно більшу територію, ніж попередні. На таких полонинах встановлювалися будівлі й малі форми, необхідні для утримання всіх видів худоби, тому мішані господарства мають усі ознаки і вівчарських і скотарських полонин. Неподалік від стаї встановлювали загороди і стайні для великої рогатої худоби. Овечі кошари, зазвичай, займали периферійну частину території полонини.
 


 

ГОСПОДАРСЬКО-ВИРОБНИЧІ ТА ЖИТЛОВІ БУДІВЛІ

Головною будівлею на полонині була стая, яка виконувала функції господарсько-виробничі та житлові [7]. У стаї горів невгасимий вогонь (ватра). Тут переробляли молоко на твердий сир, з якого виготовляли бринзу та вурду. У стаї було передбачено місце для відпочинку депутата, ватага, помічника ватага, спузаря, часом також вівчарів та бугарів. Зафіксовані розміри стай від 5,55 х 2,5 до 10,1 х 5,05 м, однак більшість їх мають розміри 6,0 х 3,0–4,5 м. Зрідка зустрічаються стаї, близькі у плані до квадрата [8].

Іл.19. СТАЯ. Полонина Горді Іл.36. СТАЯ. Полонина Псарівка Відомо два типи стай. Перший тип (іл. 15, 19, 21, 22, 25, 31-37, 112-115) має давню історію. Така стая у плані має прямокутну видовжену форму. Конструктивно це дводільна зрубна будівля, зведена з віблого дерева (кругляка смереки), з двосхилим дахом і вхідними дверима на причілку. Дах традиційно перекривався посіжняком (довгою – до 2 м – колотою дошкою) технікою “в щир” під ґарівницю. На схилі даху знаходився димник – отвір прямокутної форми, через який виходив дим. Його параметри відповідали з однієї сторони довжині посіжняка, з іншого сягали двох метрів. Над отвором знаходився щит, який мав раму, зашиту посіжняком. Один край щита кріпився гужвою до верхньої лати, а інший опирався на підпорки-рогатини. Візуально на даху він нагадував трохи відкриту ляду.

Підвалини зрубу стаї клали на кам’яному підмурівку або на каменях, підкладених по кутах. Над дверима зазвичай був піддашок, утворений продовженням верхніх вінців зрубу (платв), опертих на стовпи. У піддашку зберігали дрова, тримали дерев’яний посуд – бербениці й ґілетки.

У стаях роблять маленькі отвори-віконця на поздовжній стіні у вата́рнику [9], часом і в коморі. Традиційна конструкція стаї, зазвичай, не передбачає суцільної стелі (повалів). Повали частково облаштовуються над коморою і на піддашку. Тут вони є, по суті, широкими полицями, на яких зберігаються (сушаться і “бу́дяться”) будзи́ – шматки сиру (іл.55-57).

Іл.44. У стаї. Берфело, ватра Стая має два приміщення, розділені перегородкою, зведеною в закид “в шули”. Перше приміщення називається ватарник (іл.45), друге слугує коморою. У ватарнику настелена дерев’яна підлога. Праворуч від входу, рідше –посередині [10], знаходиться ватра (невгасимий вогонь) [11] (іл.44, 46-48). Дерев’яна частина зрубу і краї підлоги довкола ватри обкладені камінням. Біля ватри розміщується берфе́ло, або верклю́г (іл.49-53). Це дві назви однієї конструкції, що походять від назв окремих її деталей. Конструкція верклюга має Г-подібну форму і складається з вертикального товстого стовпа висотою до 2 м та поперечини – власне “верклюга”. Загострений нижній край стовпа лежить у виямку –”каганці”, верхній кріпиться ґужвою до стіни зрубу. До поперечини-“верклюга” через паз кріпиться “берфело”, яке через отвір у поперечині фіксується чіпом. Внизу “берфело” має гак, на який вішають казан (“котел”). Ряд отворів на берфелі дозволяє регулювати висоту казана над вогнем. Повертаючи стовп, можна переміщувати казан, що висить на берфелі, праворуч або ліворуч.

У ватарнику під причілковою стіною і перегородкою (острубом) облаштовано дерев’яні настили (прі́чі), на яких відпочиває полонинська обслуга. Під задньою стіною стоять лави і стіл. В коморі на стінах закріплено полиці для свіжого сиру, облаштовано вішаки-чопи, на які вішають свіжий сир для стікання жентиці (іл.54). Інколи облаштовують окрему прічу для відпочинку ватага або депутата [12]. В коморі стоїть посуд для молока (пу́тини, балії) а також зберігаються сіль для худоби і продукти харчування – картопля (“барабо́ля”, “бурє́шка”), борошно, хліб тощо.

Під час літування худоби у стаї постійно триває переробка молока, виготовлення сиру і бринзи. У високогірних умовах часто випадають дощі, а під час роботи ватагу і його помічникам постійно доводиться виходити надвір – виносити відходи виробництва, мити посуд, прати тканину, у якій відціджують свіжий сир, тощо. Для зручності перед входом до стаї встановлювали дерев’яний поміст (помо́ст). Його, зазвичай, настеляли на лаги (“кі́злики”). Ширина помосту залежала від розмірів стаї, а довжина сягала 3 м. Біля помосту часто облаштовували довгий дерев’яний жоліб, один край якого виступав над помостом, а інший опирався на велике довбане корито (“валі́в”). Ватаг або його помічник виносили у відрі жентицю – рідину, що лишається після відбирання з молока сиру – і виливали її в жоліб (іл.66-72), по якому жентиця стікала в корито для напування худоби. Уздовж помосту також ставили жердку, на якій сушили побутову тканину. Жердка кріпилася до двох закопаних в землю паль [13].

Іл.38. СТАЯ З ХАТОЮ. Полонина Тарниця Іл.28. СТАЯ. Полонина Веснарка Другий тип стаї (іл.26-30, 38) має конструкцію, подібну до хати. Це теж зрубна будівля з двосхилим дахом, який утворюють крокви (“кізли”). Такий тип фіксувався дослідниками у 30-х роках ХХ ст. [14]. Хата-стая могла мати два, три або й більше приміщень. На полонині Веснарка, що розташована на південному хребті Кострич, зафіксовано зрубну п’ятикамерну стаю 1996 р. [15] з притулою на лівому причілку. Дах двосхилий з димником, перекритий шифером. Центральним фасадом стаї слугує стіна з вхідними дверима і вікном. Зрубну конструкцію розділяють вузькі сіни. З сіней двері праворуч ведуть у ватарник, з якого є вхід до комори; прямо – у кімнату депутата (депутатську); ліворуч у велике приміщення – хату, де посередині стоїть стіл, а під стінами розміщені дерев’яні настили – прічі, застелені ліжниками. У хаті, депутатській і ватарнику є вікна. Всі приміщення у стаї, окрім ватарника, перекриті повалами. У ватарнику під задньою стіною розташована ватра з верклюгом.

Як і у стаї першого типу, тут при ватарнику робили піддашок, який на рівні повалів (“подрі”) утворював широку полицю для зберігання будзів. Поруч із ватрою під причілковою стіною розташована пріча – місце для відпочинку ватага – і стіл, на якому стоїть дерев’яна бочечка (“боклаг”). У боклазі зберігається ґлєґ – фермент, добутий із шлунку молодої вівці (“ярки”, “єрчі”), висушений і розтертий на порошок, який перед застосуванням розводять водою. Цю суміш додають у молоко (“ґлє́чать” молоко) – тоді з нього відділяється сир.

У коморі на причілковій стіні встановлені дерев’яні кілки, на які вішали цідила – шматки полотна або марлі, у яких відціджували свіжий сир. У коморі тримають ще традиційний посуд з молоком – путню, путру, металеву балію, а також бутилев, брай та інші засоби, для виготовлення сиру і бринзи.

У хаті за столом харчувалися пастухи, ватаг і депутат. Тут відпочивали пастухи, а також ті, хто приходить на косовицю (“кішни́цю”) і господарі худобии, які зрідка виходили на полонину за своєю долею (міркою) сиру і бринзи.

Стаї другого типу трапляються також і з чотирисхилим дахом. Така стая, зокрема, зафіксована автором на полонині Пнівська [16] (іл.39-43). Будівля зрубна, дводільна – має ватарник і комору. Ватарник з чільної сторони має велике вікно і вхідні двері. Дах утворюють кізли, нижні врубки яких лягають на верхні вінці зрубу стаї, а верхні з поздовжніх стін угорі попарно утворюють гребінь. Частина верхів причілкових крокв опирається на бантини (“банти”), а крайні – на поперечні крокви. Завдяки такій конструкції утворюється чотирисхилий дах з заломами на причілках [17].

На гринявських полонинах теж існували подібні стаї, а в Ґорґанах, де пасовища бідні на пашу, і пастухи змушені кочувати з полонини на полонину, будувалися примітивні стаї з односхилим дахом, вкритим корою, які умовно можна віднести до окремого типу. Розміри такої стаї – 3,5 х 2,5 м [18].

 
Навколо будь-якої стаї розміщувалися інші господарські будівлі з традиційними огорожами.

Серед житлових будівель на полонинах побутували також колиби, де ночували пастухи [19]. Колиби мали зрубну однодільну конструкцію, посередині якої розміщувалася ватра. Пастухи спали або на підлозі, або на прічах, облаштованих під стінами.

 
Іл.79. ЗАСТАЙКА. Полонина Веснарка Іл.74. КОЛИБКА (застайка). Чорна Тиса До житлових полонинських будівель відносяться також за́стайки (іл.73-86) – чи не найпростіший тип полонинської будівлі. Їх встановлювалася біля кошар. Застайка слугувала тимчасовим приміщенням для відпочинку вівчарів – тут вони ховалися в негоду, спали вночі, оберігаючи овець від лісових хижаків. Уночі перед входом до застайки завжди горіла ватра. На ній вівчар готував собі їжу. В застайці спали один або два вівчарі ногами до ватри.

За конструктивним рішенням застайки поділяються на три види – стаціонарні, переносні та пересувні. Всі види застайок мали просту конструкцію з односхилим дахом. Довжина застайки найчастіше сягає 2 метрів, а ширина може бути від 1,5 до 3 метрів.

Стаціонарна застайка мала найпростішу конструкцію – два закопаних в землю коли заввишки до 2 м, на які опирався односхилий дах. Нижній кінець даху лежав на землі. Стіни й дах покривали смерековою корою, рідше колотою дошкою. Підлогою слугувала долівка, устелена корою та смерековим гіллям. Перед завжди залишався відкритим. Інший варіант стаціонарної застайки має внизу дерев’яну зрубну раму (з віблєка́) розміром близько 2,7 х 1,3 м. З внутрішньої сторони виступів поздовжніх вінців рами закопані високі стовпи, на яких лежить поперечна балка. Дах утворюють дві балки, одні краї яких спираються на балку стовпів, а інші лежать на задній поперечині рами. Дах і боки зашиті смерековою корою. На поперечині рами настелені дошки. які слугують підлогою. Перед застайки відкритий [20].

Переносна за́стайка мала каркасну форму. Елементи каркаса виготовлялися з чотирьох вертикальних жердин, до яких кріпилися поперечини. Задня й бокові стінки зашивалися драницею. Застайка мала дерев’яну підлогу, на яку настеляли сіно або хвою. Поверх обшивки на рівні нижніх жердин набивали дві товсті лати, краї яких виступали назовні, утворюючи ручки для перенесення. Перед міг залишатися відкритим або закривався дверима. Дах перекривали драницею.

Конструкції пересувних застайок подібні до переносних. Їхня відмінність полягає в тому, що нижньою опорою слугують зазвичай не довгі прямі жердки, а дві загнуті підвалини. Залежно від розмірів, таку застайку пересували кіньми або вручну, беручись по кілька чоловік.
 


 

ГОСПОДАРСЬКІ БУДІВЛІ ТА ЗАГОРОЖІ НА ПОЛОНИНАХ
 
На полонинах для худоби зводилися загороди, у яких доїли і утримували худобу просто неба. За формою вони могли бути як прямокутними і круглими, так і напівкруглими з поворотами окремих маршів загороди під різними кутами. Розміри та назви загород залежали від кількості худоби та їх призначення. В кошарі (“кошє́рі”) утримували дійних овець. Окіл (“оків”) слугував тимчасовим загоном для овець перед доїнням. Загорода для ялових овець називалася ялівником (“єлівник”, “єлочєр”). Ягнят утримували у ягнятнику (“янчарка”, “янчєрка”). “Хрома́рка” – загорода для кульгавих овець (хромуль). Корів утримували у “бовга́рках”, телят у “телєтниках”, коней у “стадарках”. Кошари і бовгарки завжди були більшими за інші загороди.
 
Іл.101. Огорожа ВОРИННЯ Іл.102. Огорожа ЛІСА На полонині побутувало три типи загород. До першого, найдавнішого типу належить конструкція, яка зводилася без жодного цвяха. Кінці поздовжніх жердок (“ворин”) встановлювалися між парами високих паль, які вгорі зв’язувалися ґужвою. Палями слугував смерековий обкорований кругляк-тонкомір. Їх попарно закопували в землю. Висота паль сягала 4-х метрів. Ґужву виготовляли з смерекового коріння. Ворини традиційно були колотими і на торці мали форму трикутника. Така огорожа мала назву вори́ння, чи “вори́нє” (іл.101). Кожен сегмент вориння обмежувався парою закопаних паль і мав довжину близько 4 м і висоту до 1,3 м. Сусідні сегменти вориння стояли під невеликим кутом. Це зумовлювалося тим, що краї ворин кожного наступного сегменту повинні лежати на краях попереднього . Таке конструктивне рішення при круговому плані мало зигзагободібну форму. Ворини легко вставлялися між палі і так само без значних зусиль виймалися або відсувалися. Це дозволяло, відсунувши ворини, легко потрапити до кошари. Така форма загорожі має давню історію і глибокі традиції, хоч зараз практично не використовується.

До другого типу можна віднести загорожу, яка зводиться з лі́си (іл.102). Це найпоширеніший сьогодні тип загорожі, який застосовують на полонинах. Конструкція ліси складається з двох вертикальних стояків і ряду горизонтальних лат. Стояки мають горизонтальні отвори діаметром до 5 см. В отвори вставляються лати (ворини), які на виході розклинюються (плішаться). Посередині ліси до лат кріпиться цвяхами додатковий вертикальний стояк. Між середнім і крайніми стояками по діагоналі прибивали по одній латі. В результаті виходила міцна дерев’яна конструкція довжиною до 4 м і висотою по верхній латі до 1,3 м. Ліси кріпляться ґужвою до закопаних паль. Таким чином утворюється замкнута огорожа з одним входом, зробленим з окремої рухомої ліси, один край якої кріпиться ґужвою у двох місцях до вкопаної палі. Тут ґужва виконує функцію завіс і дозволяє легко відкривати і закривати лісу. Такі огорожі легше виводяться в одну лінію, ніж вориння, і мають чіткіші обриси. Слід зазначити, що для овечих кошар ліси мали чотири чи п’ять горизонтальних лат, а для загород, у яких тримали корів і коней, виготовлялися ліси з двома латами.

Іл.103. Огорожа БРІМКА Маємо свідчення про те, що на полонині у повоєнні роки, коли в гірських лісах розвелося багато вовків, побутувала огорожа, яка називалася “брі́мка” (іл.103). Конструктивні особливості брімки дають право виділити її в третій тип загород [21]. Каркас і способи кріплення елементів конструкції у ній загалом схожі з лісою, але між трьома горизонтальними латами брімки кріпився ще ряд вертикальних елементів [22]. Ними слугували смерекові тонкоміри-жердки та довга колота неякісна дошка (часто їх використовували разом уперемішку), заплетені між горизонталями жердок. В результаті виходив суцільний щит довжиною 4 м і висотою до 3 м, який кріпився ґужвою до високих закопаних в землю паль. Такий щит був прямий, а вгорі, завдяки різним висотам вертикальних елементів, мав ламану лінію. Окремі вертикальні елементи могли сягати до 4 м висоти. Така загорожа надійно убезпечувала худобу від хижих звірів. Коли вовків у лісах поменшало, загороди-брімки вийшли з ужитку.

Усі згадані вище загорожі мали спільну назву “воринє”.

 
Традиційно для овець споруджували загороди, які у плані нагадували вісімку. Менше її коло звалося “окіл“, більше – “кошара” (іл.105-108). Окіл і кошара завжди були розділені “стру́нкою” (іл.87-100) – спорудою, призначеною для роботи доярів [23].

Іл.107. Полонина Веснарка Іл.99. КОШАРА З СТРУНКОЮ Пригнаних з пасовиська овець заганяють в окіл, з якого вони через отвори в стру́нці потрапляють до кошари. Біля кожного отвору сидить дояр; таким чином усі вівці проходять через їхні руки. При цьому окіл зумисне робиться тісним для овечої отари, а помічник доярів – стрункар – ще й постійно підганяє овець до струнки.

Кошара більша зазвичай удвічі; у ній часто ростуть смерічки з розлогими кронами (“хихлате смерічє”), яким зумисне зрізають верхи, щоб вони росли вшир. Під такими деревами вівці можуть ховатися від сонця й дощу.

Іл.97. СТРУНКА. Доїння овець Струнка – дощаний простінок між околом і кошарою, перекритий дашком. Довжина простінка сягає 4–5 м, висота – до 1,2 м. Простінок утворюють закопані в землю два товсті стовпи (“палюхи́”), до яких кріпляться вгорі і внизу паралельно по дві лати (“побе́дрини”). Між латами вставлені дошки, які сягають висоти паль. Під простінком стоять чотири пеньки (“сідці”), на які сідають доярі. Висота сідця до 40 см. Дошки у простінку встановлені так, щоб кілька з них (по одній біля кожного сідця) можна було легко вийняти, зробивши таки чином отвори для проходу овець з окола до струнки.

Над простінком і сідцями облаштовано дерев’яний односхилий дашок (“повірхник”, “прикалабок”), утворений кроквами (“кізликами”). Один кінець кізликів опирається на повздовжню лату над простінком, а інший – на конструкцію, яку утворюють два високі (1,4 м) стовпи (“слупи”, “палюхи”) з довгою латою. Дашок перекритий дошкою [24].

Іл.98. СТРУНКА Конструкції струнок загалом схожі. Вони можуть відрізнятися розмірами і облаштуванням проходів для овець. Так, наприклад, струнка на полонині Псарівка має довжину 4,5 м, а в простінку замість дощок облаштовані невеличкі одностулкові дверцята. Стулка дверцят виготовлена з двох дощок, скріплених між собою поперечиною. Боковина дверцят прибита до палі, низ якої заглиблений в землю, а верхня частина кріпиться скобами до победрин (іл.99, 100). Паля з дверцятами легко повертається, утворюючи прохід у простінку [25]. Відомий також варінт, де у струнці облаштовані двостулкові дверцята (“віконниці”). Така конструкція займає всю висоту простінка, а кожна дошка, яка фактично є стулкою дверцят, кріпиться до простінка шматком шкіри, що виконує у даному випадку функцію завіси [26].

Окіл, струнку й кошару при потребі можна легко розібрати, перенести і встановити на новому місці. Разом ці споруди, безперечно, мають глибоке традиційне коріння, але побутують і сьогодні на гуцульських полонинах.

 
Іл.104. Огорожа ДІЛЬНИЦЯ (ДІННИЦЯ) На високогірних господарствах часто використовували загорожі- “дінниці“, чи “дільниці”, “ломи” (іл.104). Якщо три попередні типи загорож при будь-якому плануванні мали замкнуту форму, то дінниці вигороджувалися в один ряд і мали ламану лінію. Конструкція дуже проста. Великим поваленим смерекам відтинають вершаки гілля і укладають по контуру загороди на землю, нагромаджуючи масу. Наверх накидають відтяте гілля [27]. Інший спосіб загороди ломами передбачає укладання смерік з обтятим гіллям на росохи [28]. Дінницями відгороджували територію полонинського господарства від лісу. Висота таких загорож могла сягати 2 – 3 м; вони надійно охороняли худобу від хижаків. Скажімо, при спробі ведмедя подолати таку перепону здіймався гучний тріск, від якого прокидалися вівчарі і відганяли звіра у ліс. Також коли виганяють отару з кошари або заганяють до неї, вівці люблять тікати до лісу по гриби, а їм на заваді стає дінниця.

 
Серед господарських будівель на скотарських і мішаних стоїщах побутували закриті стайні – корівники й телятники, де утримували велику рогату худобу. Архітектуру цих будівель, їхню типологію і планування вичерпно описав відомий львівський дослідник І.Могитич [29].

Іл.59. БУГАРНЯ. Полонина Веснарка Автором на полонині Веснарка зафіксовано велику стайню (бугарню), у якій утримувалися корови й телята [30] (іл.59, 60). Будівля, зведена з смерекового віблєка в зруб, у плані має видовжену прямокутну форму. З правого боку на всю довжину стіни примикає притула. Загальні розміри стайні 21 х 8 м. Будівля перекрита двосхилим дахом з заломом над притулою. До стайні ведуть широкі двостулкові ворота, до притули – одностулкові двері. Входи знаходяться на причілку; перед входо до стайні дерев’яний поміст. Підлога у стайні облаштована під різними кутами з нахилом до середини, де проходить довгий жоліб. У приміщенні стайні поздовжні стіни розділені жердками, які утворюють перегородки для корів. У притулі підлога нахилена до зовнішньої стіни, а вздовж внутрішньої стіни тягнуться перегородки, такі як у стайні. В стайні тримали корів, у притулі – телят. На час дослідження частина внутрішнього простору будівлі була не завершена, а дах частково покритий шифером.

 
Іл.62. КУЧА. ПОЛОНИНА ПСАРІВКА Іл.61. СВИНИНЕЦЬ (куча). Полонина Велика Гропа На гуцульських полонинах часто утримували свиней. Для них зводилися свинарники (“свининці”, “кучі”). Такі будівлі були і зрубні, й каркасні. Зафіксована одна зрубна куча з двосхилим дахом (іл.61). На полонині Псарівка встановлена каркасна куча розмірами у плані 2,5 х 2,5 м [31] (іл.62,63). Утворюють цю будівлю закопані в землю по кутах чотири стовпи. Спереду закопано ще один стовп, який розділяє стіну і хвіртку. До стовпів горизонтально прибиті дошки, які утворюють стіни будівлі. Всередині кучі настелена дерев’яна підлога. Дах односхилий, перекритий плівкою.

 
Іл.72. КОРИТО й ЖОЛІБ. Полонина Псарівка Обов’язковим супутником полонинського господарства була вода. Територія господарства планувалася з розрахунком можливості доступу до води. Джерелом води на полонинах завжди є гірські струмки, які, зливаючись, переходять у потоки. У гірських умовах природніх водопоїв немає. Традиційно біля потоків і струмків (потічків) влаштовують штучні водопої. Біля джерела встановлюють видовбане з смерекової колоди корито (валів) і дерев’яний жоліб (чуркало). Чуркало виставляється так, щоб вода з потічка потрапляла у жоліб і по ньому вливалася до корита. На полонині таких водопоїв встановлювали декілька. Їхня кількість розраховувалася на одночасне напоювання овечої отари або стада корів. Найпростіший водопій мав одне корито (валі́в). Довжина валова коливалася від 3 до 8 метрів. Матеріалом для виготовлення валова слугувала смерекова колода діаметром 40-60 см, яку з одного боку обтесували, а потім видовбували корито. Чуркало виготовляють з смерекового тонкоміру, у якому видовбують жоліб. Довжина залежала від відстані, на якій встановлювався валів від джерела, і могла сягати 5 м. Інколи біля джерела викопували неглибоку криницю (“кірницу”), з якої через чуркало вода потрапляла у валів для худоби, а вода безпосередньо з криниці йшла на потреби людей. Джерело з чуркалом і криниці зазвичай обгороджували воринням, щоб худоба мала доступ тільки до валова. Це обмежувало підхід худоби до джерела і забезпечувало чистоту води.

 
На полонинах недалеко від кошар встановлювалися й дерев’яні довбані корита для солі, яку давали худобі. Також такі корита, куди зливали “жинти́цу”, часто розміщували біля стаї.
 

 
Проаналізувавши таким чином типологію полонинських стоїщ, види і типи будівель, які побутували в полонинських господарствах, пропонуємо відтворити в музейній експозиції вівчарську полонину з усією притаманною їй інфраструктурою, оскільки саме вівчарський тип полонинського господарювання є класичним для Гуцульщини з історичного погляду. Окрім того, саме він на сьогодні найбільше потребує висвітлення у музейній експозиції, бо полонин, на яких утримують овець, у горах стає все менше.
 
Київ, 2010 рік
 

 

СВІТЛИНИ, МАЛЮНКИ, КРЕСЛЕННЯ


 

ПРИМІТКИ

 

[1]. Див., наприклад:

  • Шухевич В. Гуцульщина. Друга часть // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – Т.4. – Львів, 1901. – 326 с.
  • Мандибура М.Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ – 30-х років ХХ ст. / М.Д.Мандибура. – К.: Наукова думка, 1978. – 191 с.
  • Могитич І.Р. Полонинське будівництво // Народна архітектура Українських Карпат XV–XX ст. – К.: Наукова думка, 1987. – С.126-161.
  • Клапчук В. Проблеми полонинського господарства Гуцульщини в другій половині ХІХ – першій третині ХХ століть. Наукові записки. Серія “Історичні науки”. – 2009. – Вип. 14. – С.120-133.
  • Podolák J. Poloninské hospodárstvo Huculov v Ukrajinských Karpatach // Slovenskaý národopis. – Bratislava, 1966. – № 2. – S. 193-292.
    М. Матійчук. Матеріали експедицій на Гуцульщину. Архів НМНАПУ, 2009, 2010 роки.
[2]. Володимир Клапчук подає вичерпний список дослідників і стислий зміст їхніх праць, присвячених веденню полонинського господарства на Гуцульщині, у публікації: Клапчук В. Проблеми полонинського господарства Гуцульщини в другій половині ХІХ – першій третині ХХ століть. Наукові записки. Серія “Історичні науки”. – 2009. – Вип. 14. – С.121-123.
[3]. Шухевич В. Гуцульщина. Друга часть // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – Т.4. – Львів, 1901. – 326 с.
Мандибура М. Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ – 30-х років ХХ ст. /М. Д. Мандибура. – К.: Наукова думка, 1978. – 191 с.
[4]. У експедиціях 2009-2010 рр. автором зафіксовано полонини: Псарівка – 1240 м, Веснарка – 1320 м, На болоті – 1410 м, Пнівська – 1540 м. Висоти визначено за картою Google Earth.
[5]. Podolák J. Poloninské hospodárstvo Huculov v Ukrajinských Karpatach // Slovenskaý národopis. – Bratislava, 1966. – № 2. – S. 116.
[6]. “Ключ” нагадує конструкцію “бовкуна” – поліського ярма для одного вола.
[7]. На Прикарпатській (Галицькій) Гуцульщині така будівля називалася стая, а на Закарпатській – колиба.
[8]. Могитич І.Р. Полонинське будівництво // Народна архітектура Українських Карпат XV–XX ст. – К.: Наукова думка, 1987. – С.139.
[9]. Такі віконця, окрім провітрювання, мають у стаї важливе призначення. У 2010 році на полонині Псарівка автор спостерігав, як ватаг зі своїм помічником знімали з вогню 200-літровий казан з молоком. Довгу товсту жердку заводили під дугу казана. Один кінець жердки був виставлений у отвір такого віконця. Взявшись удвох за другий кінець, казан піднімали і вішали на гак берфела, або знімали з нього. Таким чином вікно слугувало опорою, і через нього ж жердку потім висували назовні. При потребі її легко можна було взяти знову і затягнути до приміщення стаї.
[10]. Шухевич В. Гуцульщина. Друга часть // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – Т.4. – Львів, 1901. – С. 186.
[11]. Таке розміщення ватри зафіксовано автором в експедиції 2010 р.у стаї на полонині Псарівка.
[12]. Комора з прічею зафіксована автором в експедиції 2010 р. на полонині Псарівка.
[13]. Така конструкція зафіксована автором в експедиції 2010 р.
[14]. Мандибура М.Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ – 30-х років ХХ ст. / М.Д.Мандибура. – К.: Наукова думка, 1978. – С.102.
[15]. Експедиція на Гуцульщину, 2009 р.
[16]. Матійчук М. Власні записи – матеріали експедиції на Гуцульщину, серпень 2010 р.
[17]. Чотирисхилий дах з заломами не є характерним для полонинських будівель. На нашу думку, це явище пізнє і потребує окремого дослідження. Стая на Пнівській полонині була покинута і вже без покриття. Всередині залишки повалів і сліди від ватри.
[18]. Мандибура М.Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ – 30-х років ХХ ст. / М.Д.Мандибура. – К.: Наукова думка, 1978. – С.99.
[19]. Такі будівлі в більшості мали поширення на Закарпатських полонинах. Щодо назви “колибка”, то в закарпатських полонинах так називали застайку.
[20]. Така застайка зафіксована С.Смолінським на полонині Германівка у 1971 р. Архів НМНАПУ, № 86.
[21]. Інформація про брімки записана автором у серпні 2010 р. на полонині Веснарка від ватага Молдавчука Степана Михайловича 1934 р.н. З його слів зроблено реконструкцію загорожі-брімки. В побуті автором такі загорожі не фіксувалися.
[22]. Про кошари з плетеними огорожами згадує Я.Подолак. Podolák J. Poloninské hospodárstvo Huculov v Ukrajinských Karpatach // Slovenskaý národopis. – Bratislava, 1966. – № 2. – S. 222.
[23]. У літературі зустрічаємо також розміщення загорож, при якому кошара стоїть окремо від окола й струнки – див., наприклад: Podolák J. Poloninské hospodárstvo Huculov v Ukrajinských Karpatach // Slovenskaý národopis. – Bratislava, 1966. – № 2. – S 217, 221-223.
[24]. Така застайка зафіксована автором на полонині Веснарка у серпні 2009 р.
[25]. Цей варіант застайки зафіксовано автором на полонині Псарівка у серпні 2010 р.
[26]. Могитич І.Р. Полонинське будівництво // Народна архітектура Українських Карпат XV–XX ст. – К.: Наукова думка, 1987. – С.158.
[27]. Там же. – С.150.
[28]. Інформація записана у серпні 2010 р. в с.Ільці Верховинського р-ну від Басистюка Юрія Юрійовича 1938 р.н., який 40 років вівчарював на гуцульських полонинах. З його слів зроблено малюнок дінниці.
[29]. Могитич І.Р. Полонинське будівництво // Народна архітектура Українських Карпат XV–XX ст. – К.: Наукова думка, 1987. – С.149-157.
[30]. Експедиція на Гуцульщину, серпень 2009 р.
[31]. Експедиція на Гуцульщину, серпень 2010 р.


 

ЛІТЕРАТУРА

 

  1. Podolák J. Poloninské hospodárstvo Huculov v Ukrajinských Karpatach // Slovenskaý národopis. – Bratislava, 1966. – № 2. – S. 193-292.
  2. Архів НМНАПУ, №№ 82, 84, 86.
  3. Гудченко З.С. Музеї народної архітектури України. – К., Будівельник. 1981. – 120 с.
  4. Гуцули, бойки, лемки / Комплект поштівок із збірки Петра Арсенича. – Б/м, б/р.
  5. Клапчук В. Проблеми полонинського господарства Гуцульщини в другій половині ХІХ – першій третині ХХ століть. Наукові записки. Серія “Історичні науки”. – 2009. – Вип. 14. – С.120-133.
  6. Мандибура М. Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ – 30-х років ХХ ст. /М. Д. Мандибура. – К.: Наукова думка, 1978. – 191 с.
  7. Матійчук М. Власні записи – матеріали експедицій на Гуцульщину (2009 – 2010 р).
  8. Могитич І.Р. Полонинське будівництво // Народна архітектура Українських Карпат XV–XX ст. – К.: Наукова думка, 1987. – С.126-161.
  9. Шухевич В. Гуцульщина. Друга часть // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – Т.4. – Львів, 1901. – 326 с.

 

Навігація

Попередня публікація: ←

Наступна публікація: