Михайло МАТІЙЧУК
Катерина МІЩЕНКО
Дивитися/завантажити на Vimeo »
Фільм “УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ в НМНАПУ” був задуманий як відеоекскурсія по експозиції Музею, але згодом розрісся до годинної ілюстрованої лекції про етнографічне районування та традиційну культуру карпатського реґіону.
Що з того вийшло – судити вам… :)
Цей проект був першою тривалою і серйозною відеороботою Студії. Дається взнаки й відсутність освітлення в музейних хатах – часом підсвічували навіть кишеньковими ліхтариками. Втім, незважаючи на екстремальні умови, роботу зроблено, і вона є… :)
Інформація з титрів:
У створенні експозиції “Карпати” брали участь:
Євгенія ГАЙОВА
Анатолій ГЛАВАЦЬКИЙ
Ярослава ГРЕНДИШ
Олена ГРОМОВА
Михайло ДЕШКО
Олександр ЄВТУШЕНКО
Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА
Оксана КОСМІНА
Віктор КРАСЕНКО
Тамара МИХАЙЛЕНКО
Михайло МАТІЙЧУК
Вероніка МЕЛІХОВА
Галина МОЙСЕЄВА
Володимир ОСТАНІН
Валентина САЧЕНКО
Олена СИЛУЯНОВА
Станіслав СМОЛІНСЬКИЙ
Гелена УПІТІС
Володимир ЦЕНЦЕУС
Михайло ЯКУБОВСЬКИЙ
Експозицію створено під керівництвом
Станіслава СМОЛІНСЬКОГО
Проектні та реставраційні роботи у Музеї провадила Спеціальна наукова проектно-реставраційна майстерня Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Над фільмом працювали:
Автори:
Михайло МАТІЙЧУК
Катерина МІЩЕНКО
Відеозйомка:
Михайло МАТІЙЧУК
Ірина НЕСЕН
Фото:
Петро ГОНЧАР
Петро ЗБОРОВСЬКИЙ
Михайло МАТІЙЧУК
Лідія ОРЕЛ
Сергій ПРОЦЕНКО
Володимир САВИЧ
Олександр ТУРЧЕНЮК
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
У фільмі використані:
фото окремих експонатів з фондової збірки Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”
фрагменти історико-етнографічного альбому І.Гончара “Україна й Українці”
карти етнографічного районування України з таких видань:
Большая Энциклопедія (ред. С. Южаков). – СПб: Просвещение, 1900-1907.
Загальногеографічний атлас України. – Київ: ДНВП “Картографія”, 2004.
Гончар Іван. Україна й Українці: Галичина і Буковина. Альбом. – Київ: НЦНК “МІГ”, ПФ “Оранта”, 2007.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Текст:
Євгенія ГАЙОВА
Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА
Михайло МАТІЙЧУК
Катерина МІЩЕНКО
Станіслав СМОЛІНСЬКИЙ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Традиційна народна музика Карпат –
Первинна автентика
з дисків серії “ЕТНІЧНА МУЗИКА УКРАЇНИ” (Київ, 2004):
“Космацькі музики”
“Карпатія”
“Троїсті музики Прикарпаття та Буковини”
та з диску “Мелодії карпатських полонин” (Київ, 2008)
Вторинна автентика
Гурт “НАДОБРИДЕНЬ” (Київ):
Олег БУТ
Оксана БУТ
Василь БУТ
Олексій КАБАНОВ
Сергій ОХРІМЧУК
Михайло ХАЙ
Гурт “БУТТЯ” (Київ):
Олег БУТ
Оксана БУТ
Василь БУТ
Олександр ВОВК
Северин ДАНИЛЕЙКО
Духовний спів
Церковний хор “ВИДУБИЧІ” (Київ)
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
У зйомках фільму брали участь:
Віталій БОГДАНОВ
Євгенія ГАЙОВА
Анатолій ГЛАВАЦЬКИЙ
Лідія КОБЕЦЬ
Марія КОЗІК
Марія ОРЛОВА
Анатолій ПЕТРУК
Галина ПОЗНІХІРЕНКО
Зоя РОЗНАТОВСЬКА
Галина ТОЛМАЧОВА
Тетяна ТРИКІША
Тетяна ЯНИЦЬКА
Реставратори:
Агафон АМЕЛЬКОВИЧ
Анатолій ЗАРОВСЬКИЙ
Олександр ЗОЗУЛЯ
Борис СКОРУБСЬКИЙ
Ян ЦУДИНОВИЧ
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
© Національний музей народної архітектури та побуту України
© Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара”
© Михайло Матійчук
© Катерина Міщенко
Галерея кадрів з фільму:
Текст фільму:
| (1): | Експозиція “Карпати” Національного музею народної архітектури та побуту висвітлює найекзотичніший етнографічний регіон України. Збудований протягом сімдесятих років минулого століття на околиці Києва, Музей поєднав у собі мальовничі наддніпрянські краєвиди і козацькі хати Полтавщини, сонячний Південь України, архаїчні будівлі Полісся і красу України – Поділля… А експозиція “Карпати”, розташована на зелених пагорбах і стрімких узвишшях, насправді стала куточком зелених гір біля нашої столиці.
Доповнюють це враження смерекові та букові узлісся, що немов би вливаються до Музею з сусіднього Голосієва. |
|
| (2): | Експонати Музею – великі й малі – дбайливо добиралися за умовою їх ТРАДИЦІЙНОСТІ для певного краю. Традиція з-поміж усього винайденого відбирала ПРОСТЕ, КРАСИВЕ І ДОЦІЛЬНЕ – і саме воно в народі передавалося з покоління до покоління. Народний побут змінювався дуже повільно; тому на прикладі музейних зразків, скажімо, ХІХ чи ХХ століття, можна уявити собі помешкання, вбрання й господарський реманент значно давніших часів. |
|
| (1): | Традиційне господарювання не має випадкових рис. Стрімкі дахи карпатських хат століттями будувалися так для того, щоб спускати велику кількість опадів. А їх тут значно більше, ніж, скажімо, на Полтавщині, де стріхи мають спокійну округлу форму. Глечик красивий не лише тому, що має класичні пропорції, подібні до людської постаті – він немов би сам лягає в руку, для якої створений… Такі моменти впадають в око при кожній традиційній побутовій речі – варто лише зупинитися і придивитися до неї. |
|
| (2): | ХХ століття принесло в Україну бурхливі зміни, і чимало надбань української традиції лишилося поза суспільством. Але ПРОСТЕ, КРАСИВЕ І ДОЦІЛЬНЕ за всіх часів буде життєздатним: воно потребує лише місця в інформаційному просторі. І наш Музей є одним з таких місць – сюди можна прийти, побачити, почути – і узяти це в своє власне життя… |
|
| (1): | Протягом двох десятиліть з Карпат до музейної експозиції було перевезено понад п’ятдесят будівель. Їх встановлювали, дотримуючись автентичних будівельних технологій, переданих старими майстрами. |
|
| (2): | Творці експозиції “Карпати” мали нелегке завдання: якнайповніше розкрити традиційну культуру дуже великого і розмаїтого краю. На карті України це територія, визначена насамперед природніми умовами: гори Карпати та прилеглі до них райони. Дослідження меж заселення Карпатського регіону було розпочате наприкінці ХІХ століття на основі етнографічних та мовних матеріалів. Ясна річ, ці межі не могли бути чіткими й однозначними: між територіями завжди виникали перехідні зони, які мали культурні ознаки сусідніх груп. Тому існує багато варіантів картографування, зроблених різними авторами й за різними характеристиками; ми ж подаємо той, згідно з яким створювалася музейна експозиція. Схематично заселення українських Карпат можна показати так. Гуцули… Бойки… Лемки… Буковина… Покуття… Опілля. |
|
| (1): | З-поміж 150 гектарів музейної території експозиція “Карпати” займає четверту частину. Тут можна побачити традиційні садиби та окремі будівлі з Буковини, низинних районів Закарпаття, Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини й Покуття. Щоб детально ознайомитися з усією експозицією, треба ходити по ній не один день. Ми ж спробуємо тільки побіжно її оглянути, і розпочнемо нашу мандрівку Карпатами з ЛЕМКІВЩИНИ. |
|
| (2): | Лемки – етнічна група українців, що мешкає в Українських Карпатах по обох схилах Східних Бескидів, у межах сучасної Польщі між ріками Сяном і Попрадом, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Традиційний побут лемків значною мірою пов’язаний зі скотарством, у якому переважала велика рогата худоба.
Протягом 1944-46 рр. значна частина лемків з території Польщі була переселена до України. У 1947 році, в ході операції “Вісла”, решту їх було депортовано з Карпат і розпорошено по землях, які відійшли від Німеччини до Польщі після Другої світової війни. Це північний захід Польщі – Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське воєводства. А в Україні Лемківщина займає територію Перечинського та Великоберезнянського районів Закарпатської області. |
|
| (1): | Зрубна тридільна церква з села Ка́нора, збудована в 1792 році, є класичним зразком лемківської сакральної архітектури. Стіни її рублені з ясенового бруса; над бабинцем підноситься дзвіниця. Церква завершується бароковими банями, вкритими ґонтом. |
|
| (2): | Церкву освячено на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Бароковий різьблений іконостас нещодавно реконструйований львівськими майстрами; іконопис відтворив художник Олександр Охапкін. Нині церква діюча: тут править служби греко-католицька громада. І, зокрема, саме біля цієї церкви щороку відбувається у Музеї одне з найяскравіших народних свят – великодні гаївки та “Обливаний понеділок” з традиційними молодіжними забавами. |
|
| (1): | Хати та господарчі будівлі на Лемківщині традиційно вкривали сніпками соломи – “жу́пами” або “голова́чками”, розміщуючи їх гузирем донизу. Вкритий таким чином дах має стрімкі східчасті обриси і завершується солом’яним гребенем з дерев’яними уключинами. Сьогодні мало хто знає, що хата під солом’яною стріхою тепла взимку і прохолодна влітку, і що перекритий добрим майстром солом’яний дах може стояти півстоліття або й довше. |
|
| (2): | Напівкурна хата з села Стріча́ва Великоберезнянського району Закарпатської області датована кінцем ХІХ ст. Це довга оселя з традиційним для Лемківщини плануванням в один ряд: під одним дахом тут збудовані хата, сіни, комора, “пили́вня”, себто стодола, і стайня. “Пили́вню” замість стін вигороджують пересувні щити, плетені з ліщини. Кам’яні сходи ведуть до другої лемківської хати – з села Сімерки Перечинського району, датованої кінцем ХІХ століття. Вона має дводільне планування – сіни й “хижа” – без господарських приміщень. Це типове житло передгірських і гірських районів Закарпаття. Стіни його складені в зруб з букового кругляка. Характерною рисою народного будівництва лемків є відсутність верхнього одвірка та верхніх луток вікон. Віконні рами рухаються, чи як тут кажуть, “заволо́чуються” по дерев’яних горизонтальних брусках – це є характерною ознакою давніх хат. В “хижі” ліворуч від входу велика глинобитна напівкурна піч, повернута челюстями до причілкової стіни. Дим через великий “кіш” – комин – виводився у сіни. |
|
| (1): | БОЙКИ живуть уздовж Карпатського хребта на території Міжгірського та Воловецького районів Закарпатської області, Сколівського, Турківського, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської обл. і Рожнятівського, Долинського та частини Надвірнянського району Івано-Франківської обл. Найповніше у Музеї представлена закарпатська частина Бойківщини.
А садиба кінця ХІХ ст. з села Медведівці Мукачівського району належить до перехідного типу між лемківським і бойківським. Ця садиба складається з чотирьох будівель: хати, стайні з “пили́внею”, комори і шо́пи з “пивни́цею”. Цікаво, що обладнання хати по всій території України практично однакове. Піч, піл або ліжко, лави і стіл мають своє незмінне, чітко означене – і при тому найдоцільніше розташування. Лише окремі моменти всередині хати можуть бути властиві певному краю – як, наприклад, отака лемківська піч. |
|
| (2): | На колисці лежать “га́йтки” – довгі рушники, які використовували, коли носили дитину на руках. Меблі розміщено вздовж причілкової і чолової стін: постіль, скриня – чи, як тут кажуть, “ла́да”, – ослони, ла́виці, стіл-скриня. У сінях на зиму ставили діжку з капустою, корита, кошики, цебри́, “ладили” корм для худоби; сокири тримали в “соки́рниках”. Через сіни відгороджена комора – вузьке, темне та холодне приміщення, в якому зберігали харчові припаси: “ладу” з борошном, “сусі́ки” з зерном, геле́тки з сиром, скриню з одягом. |
|
| (1): | Комора на подвір’ї однозрубна, з букового кругляка, шпарована глиною й половою. З причілкової стіни має маленьке віконце. Дах високий, такий як і на хаті. Підлога – земляна, мащена глиною. Попід стінами тут стоять сусіки, кошики, діжки для вина, зерна й борошна; на полицях – посуд, на жердці – одяг. |
|
| (2): | У наступній будівлі під одним дахом розміщено стайню, де утримували худобу, стодолу, де молотили збіжжя, хлівець для поросят – “кучу”, і притулу біля основної будівлі – “газо́бу”. Своєрідна будівля на цьому ж господарстві – шо́па з пивни́цею під нею. Шопа має міцний каркас із дубовими стовпами-стояна́ми; її стіни та двері заплетені лозою. Всередині стояв дерев’яний прес, яким віддушували сік з винограду й різної садовини на вино, і великі дубові діжки на 100-300 літрів, де вино бродило й відстоювалося. Унизу в пивниці, складеній із каменю-плитняка, ставили бочки, в яких зберігали вино й городину. |
|
| (1): | На Бойківщині, як і на Лемківщині, побутувала однорядова забудова – під одним дахом в ряд ставили житлові й господарські приміщення. Така будівля – “довга хата” – могла сягати 30 метрів у довжину. Високі дахи бойківських хат зазвичай вкривалися соломою, рідше смерековою дошкою. Для Центральної Бойківщини характерним було зведення хат з галереями, багато оздобленими різьбою. |
|
| (2): | Бойки здавна були землеробами. Під ріллю освоювали не тільки долини, а й гірські схили. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли – основна тяглова сила горян.
Традиційний одяг бойків до нашого часу доніс давню простоту форми, крою і оздоблення. |
|
| (1): | Хата з села Рекіти Міжгірського району, датована 1841 роком, є зразком традиційної архітектури Бойківщини. Складається вона з хижі, сіней та комори. Хата зведена з смерекових плени́ць; волокові вікна й двері оздоблені різьбленням. Комори й сіни завжди мали підлогу, а в хатах була долівка. Колись над вхідними дверима тут прикріплювали верхівку з ялини – давній магічний символ, оберіг житла, який мав назву “царі́”. |
|
| (2): | Сіни тут наскрізні – мають двоє дверей: одні виходили на господарчий двір, другі на вулицю. В сінях ставили “станвИ” – великі діжки з квашеною капустою. В жолобницях, прибитих до сінешних стін, закладали різного призначення сокири (“бард”, “планка́ч”), на клинцях вішали “ланци́” до лісу, металеві лапки до снігу, мотуззя, дзвоники для худоби, батіг, шлею, сідло на коня (“та́рницю”), тощо. У кутку ставили ступу, драбину на під. На горищі (поду́) стояла скриня з зерном, зберігалося сало і м’ясо. У хаті зліва від входу – полиці з вжитковим посудом; попід стінами – широкі масивні лави. Над чільними вікнами і біля образів виставлені порцелянові тарілки (“тані́ри”) та свічки-трійці. Одразу впадає в око великий стіл-скриня, оздоблений різьбленням, з масивною довгою столиною. У скрині такого стола зберігали хліб, миски, ніж, солонину. Характерною – і дуже архаїчною – його особливістю є видовбані у стільниці дві заглибини-“миски”. У свята стіл покривали скатертиною – “обрусом”. Далі йде широкий піл, застелений конопляними ряднами й вовняними покрівцями, над яким на жердках (“гря́дках”) висить святкове вбрання. Оскільки дим з курної печі виходив просто в хату, чистий одяг у хаті зазвичай не тримали, а виносили до комори, де розвішували на “гря́дці” або зберігали в скринях (“ла́дах”). |
|
| (1): | На Бойківщині хати зазвичай вкривали соломою, поєднуючи при цьому дві техніки “у жу́пи” і “внатрус”. Такі дахи були стрімкіші, ніж на Лемківщині, при цьому бічні схили були зі східчастими обрисами, а поздовжні – гладенькі. Рідше матеріалом для покрівлі слугувала колота дошка.
У пчоли́нку, що біля хати, датованому серединою ХХ століття, в теплу пору року на полицях виставляли солом’яні вулики (“кимаки́”). Хата початку ХХ ст. – поширений варіант бойківського народного житла, в якому житлова частина – хижа – знаходиться між сіньми і коморою. Хата смерекова, збудована в зруб. Вздовж чільної стіни – ґанок, двері з якого ведуть до комори й сіней. |
|
| (2): | У хаті привертає увагу ткацький верстат, на якому наткане сукно для гу́ні. Гу́ня – це верхній вовняний одяг простого давнього крою, який не має застібок, а закладається пола за полу.
В коморі зберігаються прядки, кросна, гребінь, дергальна щітка, клубки. |
|
| (1): | Водяний млин кінця ХІХ століття з с.Пилипець Міжгірського р-ну – типова житлово-виробнича будівля Бойківщини. У селі Пилипець було 12 млинів, “бо ту велика вода”. Розповсюдженим був дводільний тип млина, який складався з хижі – приміщення для відпочинку мірошника і приїжджих селян, – і власне млина. Хижа збудована в зруб з ялинових колод, млин – з брусів. Млин має два верхньобійних водяних колеса і дві пари жорнових каменів. Для спрямування води на колеса потік перегороджували гаттю з смерекових колод. Вода спрямовується довбаними лотками на колеса, які обертають вали із закріпленими на них шестернями. Від шестерень обертаються веретена і верхній камінь. Зерно засипається у кіш, що кріпиться зверху, а змелене борошно сиплеться в корито. |
|
| (2): | Мірошник, як і всі селяни, займався землеробством, косив сіно, мав город. За роботу у млині отримував лише борошно. Хижа була тимчасовим помешканням для мірошника і тих, хто чекав своєї черги. У ній, як і у звичайній хаті, стояв стіл, лави і курна піч. |
|
| (1): | Цікавим, зокрема, є покриття пилипецького млина: високий дах вкритий соломою і колотою дошкою: на стрісі – два ряди драниць, вище – два ряди солом’яних китиць, а далі – солома внатрус. |
|
| (2): | Природні умови завжди відігравали визначальну роль у розвитку традицій господарювання. І особливо це помітно на прикладі народної архітектури. Доступність матеріалу породжувала його застосування, а з плином часу – й розвиток досконалих майстрових технологій, глибоких і мудрих, як сама природа. Тож у гірських споконвічних лісах деревом будувалися, деревом зігрівалися й деревом заробляли на прожиття… |
|
| (1): | Хата з села Синевирська Поляна Міжгірського району була збудована у 1807 році на місці давнього пралісу – і з зрубаних там дерев. Цьому легко повірити, побачивши стіни, рублені з широких масивних плах. Товщина брусів нижнього вінця і ширина дощок, з яких зроблені двері, сягає 60 сантиметрів! З таких само плах зроблено стелю в хаті, підлогу в сінях і коморі. Простота й суворість обрисів пом’якшена фігурним обрамленням дверей і вікон і тонким різьбленням на одвірках. |
|
| (2): | Нині тут облаштовано виставку традиційного різьблення і малювання українських Карпат. Зайшовши у сіни, можна роздивитися різьблені скрині, сволоки, тарниці. У хаті бачимо мальовані скрині, свічники-трійці й дерев’яні різьблені хрести. Усе це вимережане давніми світовими символами, відомими на всіх континентах – але неповторно поєднаними в кожному краю. Тому витвори знаних і незнаних майстрів є різьбленою молитвою до Всесвіту. І не важливо нині, наскільки усвідомлена була та молитва – вона позачасова й проникливо справжня… |
|
| (1): | Окремо в Музеї експонується садиба з Східної Бойківщини – хата, стодола й шо́па з Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. Характерною особливістю народного будівництва цього краю є солом’яне покриття з дерев’яним дашком-гребенем нагорі. Хата кінця ХІХ століття з с.Липови́ця збудована з смерекових плах. У плані вона чотиридільна – хата, сіни, комора, стає́нка. У давнину великі сіни без комори використовували як тік. Архаїчність хати підкреслюють курна піч, “гря́ди” – врубні балки для просушування дров, і волокові́ вікна. |
|
| (2): | Стодола поч. ХХ ст. з с.Неби́лів у плані тридільна – в ній стодола, стайня й шо́па. В стодолі обмолочували снопи; у стайні тримали корів, телят і коней – для них уздовж стін були облаштовані ясла для сіна. Худоба має звичку висмикувати сіно і розкидати його по долівці; щоб запобігти цьому, в ясла зверху клали драбинку. Шо́па служила для зберігання харчів і реманенту. Окрема будівля – шо́па з с.Ясінь – також датується початком ХХ ст. Це рублена з смерекових плах господарча споруда, встановлена над кам’яною пивни́цею. |
|
| (1): | Житло ДОЛИНЯН – мешканців рівнинних і передгірських районів Закарпаття – представлене в Музеї садибами з сіл Стеблівка та Теребля. На садибі з села Теребля Тячівського району є хата, хлів, оборіг і криниця з кайдубом та журавлем. Садиба має дерев’яну огорожу і масивні ворота з противагою. Хата XVII – XVIII століть є рідкісною пам’яткою народної архітектури Закарпаття. Її стіни складені з тесаних дубових брусів, ширина яких сягає 70 см. Двокамерність – сіни-хата, високий поріг, маленькі вікна та інші архаїчні ознаки також свідчать про давність будівлі. Хата має дуже стрімкий дах, критий соломою внатрус. |
|
| (2): | У сінях на широкій лавці стоять коновки, відра й чума́йлівська банька для зберігання нафти. Попід стінами – два великі сусіки на зерно й борошно. На горище веде дерев’яна драбина – “лу́йтра”. Обладнання хати традиційне: при вході ліворуч полиці для посуду; широкі масивні лави попід стінами. У причілковій стіні вмонтована сні́вниця для намотування пряжі. На лаві біля столу – мальована скриня (“ку́рта ла́да”). За піччю піл з подушками, над ним грядка з тканими рушниками і святковим вбранням. Хлів на садибі також датується XVII – XVIII століттям. Під виносами стріхи бачимо терниці та знаряддя обробітку грунту. Доповнює садибу криниця з журавлем. Замість цямрин у ній кайдуб, довбаний з товстого дубового стовбура. |
|
| (1): | Південне Закарпаття у Музеї висвітлює садиба з села Стеблівка Хустського р-ну – тут є хата, комора і “чурь” (стодола). Дахи всіх будівель криті колотою дошкою. Двір обгороджений “пала́нком” – дошками в закидку між дубовими стовпами. Розміщення будівель вільне. Ворота з різьбленою “ваго́ю”; над хвірткою дашок на різьблених стовпах. Хата, датована початком ХХ століття, стоїть причілком до вулиці – характерна особливість планування садиби у цій місцевості. Високий дах критий колотою дошкою; на гребені встановлено ди́мник у формі церковної маківки. Стіни її складені з дубових брусів, обмащені та пофарбовані синім кольором. |
|
| (2): | Хата дводільна, але хижа і кліть мають окремі входи з галереї – “турна́зу”. У кліті господарі згодом прорізали вікно, зробивши з неї літнє помешкання. Хатній сволок (ґеренда́) прикрашений мисками-“тані́рами”. Привертає увагу вжиткова тканина – наволочки (па́рни) на подушках, святкове вбрання і ткані рушники, розвішані на грядці; переткані червоними і синіми смугами рядна. Біля печі – традиційна кераміка Хустщини – горщики, глечики з характерними місцевими назвами – купа́ня, товка́н, пивни́к. |
|
| (1): | Надвірна комора ХІХ століття з с.Стеблівка рублена з дубових тесаних брусів, має галерею на різьблених стовпчиках із фігурними розкосами. В коморі, як завжди, зберігаються речі господарчого призначення: попід стінами стоять скрині, на полицях – ужитковий посуд; на грядці зимовий сукняний одяг – чоловічі штани (“холо́шні”) і піджак (“ву́йош”) |
|
| (2): | До садиби належить також “чурь” – стодола ХІХ століття з с.Новобарове Хустського р-ну. Це зрубна простора будівля з масивних дубових брусів, що має двоє високих воріт для проїзду воза. Зверху на бантини клали дошки, на яких зберігали сіно. У чурі молотили снопи і тримали господарчий реманент: тут стоїть віз і жорна, лежать порізані дрова, висять кросна й кінська збруя. |
|
| (1): | Територія нинішньої БУКОВИНИ має дуже самобутню традиційну культуру. Її своєрідність, зумовлена тривалим історичним розвитком та культурними впливами сусідніх народів, найяскравіше виявлена у народному вбранні та музичному фольклорі. Назва краю походить від численних “буковин”, себто букових лісів, якими здавна були вкриті ці землі. Південна частина Буковини знаходиться на території Румунії в межах областей Сучава та Ботошани. Північна належить до України: нині це Чернівецька область. Буковинське народне будівництво та господарювання мають свої особливості на Хотинщині, Західному Придністров’ї та Прикарпатті. |
|
| (2): | Центральну частину Північної Буковини у Музеї висвітлює садиба з села Великий Кучурів, кут Тисівець, Сторожинецького р-ну. Тут є хата й комора. |
|
| (1): | Хата датується початком ХХ ст.; у ній є власне хата, сіни й хатчина. Підвалини лежать на каменях, стіни рублені з дубових колод невеликого діаметру, обмащені товстим шаром глини з соломою, побілені та підведені синім. Біле тло підкреслює характерну особливість місцевого народного будівництва – фігурні виступи-консолі, на які спирається вкритий драницею дах. |
|
| (2): | Всередині стіни хати і хатчини побілені, стеля мита. Нині тут влаштовано виставку “Художнє ткацтво Буковини”, де експонуються традиційні барвисті килими, підвіконники, рушники, тайстри, кептарі, сердаки, жіноче поясне вбрання – горбатки й опинки, та головні убори – пере́мітки. Комора, чи, як тут кажуть, “хижа” – господарча споруда з притулою. Хижа рублена, обмащена й побілена, має дощану підлогу. Тут ставили скрині з одягом і зерном та інше побутове начиння. |
|
| (1): | Буковинське Підгір’я висвітлене в музейній експозиції садибою з села Коритне Вижницького району – хата й комора. Хата, датована серединою ХІХ століття – тридільна: хата-хороми-хатина; зведена з смерекових та тополевих колод. За місцевою будівельною традицією, стіни зовні обмащені лише навкруг вікон і дверей. Дах має м’які обриси; він вкритий сніпками соломи – “жменями”, колосками донизу. |
|
| (2): | У хаті біля прибраних рушником образів – писанки й паперові голуби. Уздовж стін візерунчасті вовняні верети – “пи́сані обби́ванці”. Жердка застелена “пи́саним гре́дником”, по якому розвішано одяг і вжиткову тканину.
Напівкурна піч оздоблена традиційним розписом; при ній і на полицях біля дверей тримали посуд. |
|
| (1): | Вітряк поч. ХХ ст. з с.Лівинці Кельменецького р-ну – двоповерхова споруда з шістьма крилами. Характерна для Буковини особливість – на рівні другого поверху корпус плавно розширюється на два боки. Стовпова конструкція вітряка передбачає можливість повертати всю будівлю за вітром. Перший поверх використовувався як комора, на другому встановлено механізм з каменями. |
|
| (2): | ПОКУТТЯ займає південно-східну частину сучасної Івано-Франківської області. До нього належать Городенківський, Снятинський, Тлумацький і частини Коломийського, Богородчанського, Надвірнянського та Косівського районів. |
|
| (1): | Комора з с.Княже Снятинського району, датована 1880 роком – характерна господарська споруда з Покутського підгір’я. Стіни її рублені з смерекових кругляків “в чашку”. Вкрита комора солом’яними сніпками колоссям донизу, які кріпляться до лат перевеслами. |
|
| (2): | Назва ОПІЛЛЯ має давню історію на територіях України, Польщі, Білорусі та Росії. Географічні назви з використанням слова “опілля” є переважно там, де природньо поєднувалися лісові та трав’янисті рослинні формації.
Опілля в Україні займає територію між річками Золотою Липою і Верещицею; на півдні підходить до Дністра а на півночі до Гологір. Ділиться на природні райони: Рогатинське, Придністровське, Ходорівське, Львівське, Бурштинське і Галицьке Опілля. Цей край має родючіші порівняно з сусідніми районами землі. |
|
| (1): | Мабуть, не випадково, згадуючи про Карпати, багато хто одразу уявляє собі ГУЦУЛЬЩИНУ – її смерекові ліси, високі полонини й барвисте вбрання. Досьогодні найкраще збереглися в горах гуцульська народна музика і традиційне мистецтво. |
|
| (2): | Гуцули заселяють передгірську і гірську частину Карпат – Путильський і частину Вижницького району Чернівецької області, Верховинський і частину Косівського, Коломийського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області, а також Рахівський район Закарпатської області. До історико-етнографічної Гуцульщини належать також місцевості Сигоша і Вишіва, які нині є територією Румунії. В межах сучасних кордонів України Гуцульщину можна поділити на Галицьку, Буковинську і Закарпатську. Для гуцульських поселень характерним є розпорошене розміщення садиб не лише в долинах, але й на схилах і верхах гір, ближче до випасів і запасів кормів. Існувало два типи забудови двору – відкритий та закритий. Відкритий тип передбачав довільне розташування будівель. Прикладом закритого типу забудови є традиційна “гражда” з брамами і високою зрубною огорожею. |
|
| (1): | У музейній експозиції Гуцульщина займає чи не найбільшу територію. Водяний млин кінця ХІХ – початку ХХ ст. з с.Сніда́вка, присілок Гук, Косівського району, стояв на березі гірського потоку. Тому його було розміщено на високому фундаменті, складеному з річкових валунів без розчину. Збудував його майстер Петро Мигидинюк. Двосхилий дах критий драницею “в щир” – верхній край драниці лягає у вибрану чверть лати. У плані млин дводільний: млин і комора. Стіни виведені з смерекових плах. Колесо верхньобійне, потік води відводиться від греблі лотками. |
|
| (2): | У горах на лісорозробках стояли тимчасові житла – колиби. Традиційно на Гуцульщині побутували два типи колиб – восьмигранна, або, як її називали, кругла, і прямокутна. Музей має таку й таку – обидві датовані п’ятдесятими роками минулого століття і перевезені з села Волове Верховинського р-ну. Ці лісові житла своєю суворою простотою нагадують про часи Київської Русі – але їх практичність забезпечила їм побутування і в двадцять першому столітті… |
|
| (1): | Восьмигранна колиба стояла поблизу села в урочищі Кізя. У цій будівлі збереглося чимало архаїчних рис: відкрите вогнище, безрозпірний дах, у якому крокви спираються на дві поздовжні балки. Стіни рублені з смерекових колод. Між вінцями прокладено мох; нижні вінці лежать на каменях. У колибі на землю настелені помости (“што́нди”) з смерекових пластин, на яких спали, постеливши хвою. В колибах лісоруби лягали спати ногами до ватри, яку розкладали посередині, тому багатогранна форма колиби доцільніша для великого гурту. Дах вкритий коленими смерековими дошками-драницями. Над ватрою в ньому є отвір – ди́мник. Друга колиба у плані чотирикутна; інші її конструктивні особливості, а також і призначення, загалом подібні до попередньої. |
|
| (2): | Невеличка хата – бу́хня кінця ХІХ ст. з Верховини (присілок Кривець) у плані дводільна. Власне хата у ній зведена з півкругляків – “проте́сів”, а сіни – з “ві́блого дерева”, себто колод. Дах двосхилий, покритий драницею “в щир” під “ґарівни́цю” – так називають встановлену нагорі жердку з двома поздовжніми пазами, в яких закріплені верхні кінці драниць. Піч у хаті напівкурна. У сінях при хатній стіні викопана “єма” для картоплі, прикрита дощаною підлогою. |
|
| (1): | Поруч із маленькою бу́хнею в експозиції Музею розміщена заможна садиба, будівлі якої є класичними для Гуцульщини. Одразу впадає в око велика хата XVIII – XIX ст. з села Бережни́ця Верховинського р-ну. Окрім двох хат, хоро́мів і комори, вона має з трьох боків “приту́ли” – господарські приміщення, у яких тримали овець. Одвірки та сволоки в ній різьблені. Давніша частина будівлі – хата-“ліва́чка” – має глиняну підлогу і курну піч. Дим з неї через отвір “у пова́лах” (себто у стелі) виходить на горище – “під”, а звідти у сіни й надвір. У хаті-“права́чці” підлога з дощок, а піч напівкурна. |
|
| (2): | Садибу доповнюють велика комора кінця ХІХ століття з с.Верхній Ясені́в (присілок Череті́в) Верховинського р-ну та пасічи́на з с.Шепіт Косівського району – невелика однозрубна будівля, призначена для зимівлі бджіл. |
|
| (1): | Кузня початку ХХ ст. з с.Дзембро́ня Верховинського р-ну – однозрубна кліть, що має трамбовану земляну підлогу. Чотирисхилий дах критий драницею. В кузні стояли го́рно з міхом, накова́дло, тримали різні ковальські інструменти й вироби. |
|
| (2): | Проти кузні розташована ще одна невеличка хата-бу́хня – з села Шепіт (присілок Руно́к) Косівського р-ну, датована кінцем ХІХ ст. Як і попередня бу́хня, чи бу́хонька, як їх тут називали, це хата не вельми заможних людей, що не тримали великого господарства. Конструкції бу́хонь загалом подібні. |
|
| (1): | До другої великої гуцульської садиби в музеї належать комора з Космача і хата з того-ж таки села Шепіт, датована 1843 роком. У плані це хата, хороми, хата, комора й приту́ли – зрубна споруда, складена з смерекових проте́сів в замок із зубом. З чола притули стягнені горизонтальними балками, добре помітними зовні. Характерні також спарені вікна на чільній стіні – це сприяло кращому освітленню хати. Чотирисхилий дах критий драницею. В обох хатах напівкурні печі.
На стінах хати ззовні господарі вішали сани, борони, “остри́ви” – жердки з гілочками для складання копиць. Висока теслярська майстерність, вишукане декоративне різьблення на сволоках і деталях дверей ставлять цю споруду в низку кращих пам’яток гуцульської народної архітектури. |
|
| (2): | Коли зайдеш до цієї хати, у сінях одразу впадають в око вимащені каглє́нки – димоходи напівкурних печей. Великі пласкі камені для каглєнки брали в ріці. За звичаєм, кожен камінь треба було охрестити, давши йому людське ймення. Знали, що такий охрещений камінь вже не трісне від нагрівання. У хаті попід образами – традиційні прикраси з писанок і сирні коники. Останні – цікаве явище у мистецтві гуцулів. У вільні хвилини вівчарі на полонині виробляли “баранчики” – така місцева назва фігурок оленів, коників, баранчиків та інших тваринок – і “кола́чики” у вигляді кільця з отвором посередині. Сирні вироби з полонини купували у пастухів мешканці сіл. “Колачики” мали своє значення у весільному обряді: під час заручин на знак згоди дівчина обдаровувала ними старостів. Також їх роздавали на спомин душі померлих. “Баранчики” давали дітям за душі померлих дітей і за здоров’я худоби. Нині таких коників виготовляють лише окремі майстри – це гарний дарунок, який можна з’їсти одразу або зберігати й бавитися ним кілька місяців. |
|
| (1): | До цієї ж садиби належить комора з с.Космач (присілок Дощіни́й), збудована у 1900 році. Це типова господарча будівля Косівщини. Привертає увагу різьблення стовпчиків, які тримають піддашок та хвіртку. |
|
| (2): | На Гуцульщині здавна ведеться відгінне полонинське господарство – влітку випасають худобу високо в горах на полонинах. Тут є окремі будівлі, призначені для проживання й господарювання водночас. Їх через кілька років переносять з місця на місце – з однієї полонини на другу.
Одна з таких будівель – ста́я з полонини Германівка Косівського району – датується початком ХХ ст. Всередині вона перегороджена на дві половини – ватарник і комора. У ватарнику постійно горіла ватра – невгасимий вогонь. Тут виготовляли сир, масло, бринзу і відпочивали після роботи. Комора служила для зберігання сиру й господарського начиння. Дах стаї вкритий довгою колотою дошкою під ґарівни́цю. |
|
| (1): | Пасти́рка, чи “зима́рка” з м.Рахів (присілок Прелу́ки) Закарпатської області, збудована у 1840-ві роки, належала родині Гребличів. Жили Гребличі в Рахові, а пастирка стояла в горах, де були їхні сінокоси та пасовиська. Сюди восени виганяли худобу і тримали доти, доки не згодують заготовлене сіно. |
|
| (2): | У пастирці, як і належить помешканню, є хата, сіни й комора, але до них добудовані ще й хліви для худоби. Будівля поставлена на підмурівок із каменю. Дах на кроквах, чи, як тут кажуть, “кізлах”. По латах покладена зрідка драниця, а по ній – солома внатрус. Дах вивершений дерев’яним “ярмом”.
У хаті одне вікно на причілку. На сволоку вирізьблено хрест. Усі двері, крім хатніх, “на бігунах” з дерев’яними замками. Піч глинобитна курна, біля печі – піл, вздовж стін встановлені широкі лави, дві пари гряд. Долівки тут земляні, лише в хліві є поміст з колених дощок. |
|
| (1): | Родини з великим господарством часом зводили собі цілу фортецю, замикаючи хату й господарчі будівлі у єдину споруду. На Гуцульщині таку фортецю називали ґра́ждою. Ґражда з села Яворі́в (присілок Бу́ковець) Косівського району має один двір. Збудована вона на початку XX ст. відомим гуцульським майстром Дмитром Бучуком. Завдяки високим кам’яним фундаментам ґражда немов би врізана у схил гори. |
|
| (2): | Яворівська ґражда об’єднує в собі хату на дві половини з притулами, стайню й комору. Двір замкнений зрубною стіною з піддашками, має дві брами. Стіни складені з смерекових протесів.
Хата вкрита ґонтом, господарчі споруди – драницею. Сволоки в хаті, жердки й стовпчики на ґанку оздоблені характерним гуцульським різьбленням Яворівщини. |
|
| (1): | Більша ґражда – з Верховини – має велику довгу хату, довкола якої збудовано два двори: чистий і господарчий. З хати до кожного двору є окремий вихід. Господарчий двір менший; у ньому є стайня й комора, приєднані до задньої частини хати рубленою загорожею з дашком.
Великий чистий двір складається з хати й двох комор, одна з яких має муровану “пивницю” – погріб. Між хатою й цими будівлями встановлені брами і висока рублена огорожа, накрита драницею. Подвір’я тут викладене кам’яними плитами. А хата – чи не найбільша в музейній експозиції. Це зрубна будівля із смерекових протесів, які покладено на кам’яний фундамент. З чола винос даху утворює великий ґанок. Хата має дві комори, дві хати й хороми, і оточена хлівами-притулами з трьох сторін. |
|
| (2): | У просторих сінях, як і годиться – традиційне господарське начиння. А переступивши поріг хати, опиняєшся немовби в іншому світі. І годі думати, що це фільмові декорації до твору українського класика – тут усе справжнє. Подібне вбрання носили усі горяни, хоч і не бувало тут двох однакових сорочок; скрипка й цимбали супроводили безліч весіллів, хоч у кожному селі музики грали своє; і очима Бога й Святих дивилися на гуцульську родину традиційні ікони на склі, прикрашені дохристиянськими символами писанок – у кожному селі за своїм звичАєм… Тож сміливо можна твердити, що ТРАДИЦІЙНЕ завжди буде НЕПОВТОРНИМ: живучи у світі справжнього, кожен має змогу виявити себе творцем. Вишити сорочку, вирізьбити стіл, заграти до танцю чи виспівати своє сьогодення. Тоді скільки людей – стільки й творінь; і справжнє з-поміж створеного – ПРОСТЕ, КРАСИВЕ і ДОЦІЛЬНЕ… |
|
| (1): | Згідно з генеральним планом розвитку музейних “Карпат”, надалі передбачається будівництво “Покуття” й “Опілля” та розширення задіяних територій. Біля вже встановленої “стаї” має бути розгорнена експозиція полонинського господарства з традиційними приміщеннями, огорожами та засобами для заготівлі сіна. Але щоб більш-менш повно висвітлити традиційне народне будівництво карпатського регіону, вся експозиція має вмістити близько ста архітектурних експонатів. |
|
| (2): | Експозиція “Карпати”, як і увесь Музей, з часом змінюється. Реставруються будівлі, оновлюються інтер’єри, відкриваються нові. Часом експозиція зазнає втрат через пожежі та стихійні лиха, але так чи інакше Музей має власні перспективи розвитку. |
|
| (1): | Збереження й реставрація народної архітектури – окремий напрямок музейної роботи. Чи не найважливішою тут є необхідність дотримання традиційних саме для цієї місцевості майстрових технологій. Тому запрошені з Карпат будівельні бригади реставраторів тісно співпрацюють з музейними науковцями, обмінюючись теоретичним і практичним досвідом. |
|
| (2): | Досвід народних майстрів є важливим не лише у скансенах: охочих збудувати собі житло з природнього матеріалу сьогодні стає все більше. Крім того, наприклад, маємо в Карпатах непоодинокі випадки, коли давню дерев’яну церкву перекривають, чи й обшивають згори донизу синтетичними матеріалами. Таким чином не лише докорінно змінюється її естетичне сприйняття. Будівля стає чужою для природнього середовища, і за недовгий час непоправно руйнується. Насправді ж дерев’яна церква створена для сонця, дощу, вітру і людського тепла зсередини – вона потребує тільки добрих рук мудрого майстра, який би часом наглядав за нею – і поновлював на покрівлі легкий візерунчастий ґонт… |
|
| (1): | …Тим часом відреставровані музейні будівлі поповнюються новими інтер’єрами і скоро починають приймати відвідувачів. А їх протягом року через Музей проходить понад двісті тисяч. Екскурсоводи із знанням справи стверджують, що за один день оглянути всю експозицію неможливо. Перебігти її швидким маршем можна хіба за суботу й неділю. Зате для уважного відвідувача з певним колом зацікавлень тут відкриваються цілі світи народних традицій – мистецтва, господарювання, зрештою – самого народного життя.
Тож ласкаво просимо до Музею – пізнавати Україну споконвічну! |
