Деякі конструктивні та художні знахідки з традиційного побуту Чорнобильського Полісся − Михайло МАТІЙЧУК, Володимир МОГИЛЕВСЬКИЙ

За статтею: Михайло МАТІЙЧУК, Володимир МОГИЛЕВСЬКИЙ. Селянський дизайн поліщуків / Перспективні напрямки проектування житлових та громадських будівель: Збірник наукових праць. Спеціальний випуск: Засоби монументально-декоративного мистецтва та дизайну в міському середовищі. – Київ, 2006. – С.126-136.

Навіть побіжне ознайомлення з витворами сільських майстрів різних реґіонів України переконливо засвідчує органічне поєднання у традиційних побутових речах утилітарного та естетичного – при мінімумі виражальних засобів. Фактично на практиці втілюється класична формула: “функція визначає форму”. Народні майстри керувалися у своїй роботі успадкованими традиціями, власною інтуїцією та природним розумінням краси. Останнє можна визначити як доцільне, відтак – красиве.

Дана розвідка обмежується реґіоном Полісся та спробою аналізу господарських виробів з дерева.

Перше із встановлених обмежень зумовлено тим, що Полісся є одним з небагатьох реґіонів України, де в силу історичних причин “законсервувалися” традиції народного мистецтва, витоки якого беруть свій початок у 17 – 18 століттях.

Обмеження аналізом господарських виробів з дерева є також небезпідставним. Дерево для поліського реґіону є матеріалом традиційним, до того ж донедавна – екологічно чистим, а виготовлені з нього поліщуками господарські вироби, за незначним винятком, позбавлені декору, відзначаючись домінантом форми як основного носія естетико-мистецького начала.

В основі статті – матеріали, зібрані під час історико-етнографічних експедицій у різних районах Полісся, зокрема, у Чорнобильській зоні.
 
 

Гнучке коромисло, на якому несла воду пісенна Галя, є загалом характерним для всіх реґіонів України. Про його вигляд, конструкцію та спосіб перенесення води достатньо повне уявлення дають жанрові живописні полотна Костянтина Трутовського та Миколи Пимоненка, в яких відображено життя, побут і звичаї українського села другої половини 19 – початку 20 століття. Зазвичай таке коромисло “лягало” на одне, рідше – на два плеча, що, зважаючи на вагу води в дерев’яних цеберках, становило певні труднощі та незручності для водоноса.

Невідомий сільський майстер з с.Розсохівське Народицького району Житомирської області не лише свідомо відходить від традиційно усталеної форми та конструкції, а й додає дещо “від себе”. Збоку його витвір нагадує лук, з якого знято тятиву. В лаконічно точних за обрисами та пропорціями плавної дуги коромисла, виготовленого з явора, безпомилково прочитується функціональне призначення виробу. Своєрідним “ноу-хау”, внесеним майстром у конструкцію, можна вважати видовбане посередині коромисла в його нижній частині заглиблення завдовжки 41 см, що повторює обриси плечей та шиї водоноса, не натираючи її й забезпечуючи рівномірний розподіл ваги та зручність транспортування води (рис.1).

 
 

У повсякденному побуті рубель і качалка були в кожній селянській родині − з їхньою допомогою розм’якшували та прасували тканину. Це знаряддя було вживане на території всієї України, що зумовило традиційність його конструкції та форми. Рубель складається з балясиноподібної ручки та робочої частини, власне прямокутного бруса, верхня частина якого є рівною та гладко виструганою. Нижня частина має зубці, за допомогою яких розм’якшувалася та прасувалася намотана на качалку тканина.

У нашому випадку при збереженні та максимальному виявленні утилітарних засад маємо цілий ряд відступів від традиційно усталеної схеми, що, на думку авторів розвідки, продиктовано прагненням ефективнішого використання рубля і засвідчує винахідливість невідомого майстра.

Верхня частина рубля з с.Калинівка Народицького району Житомирської області ближче до середини має плавний виступ. Ручка не традиційна балясиноподібна, а трохи увігнута в нижній частині, де є й традиційні зубці. Збоку калинівський рубель чимось нагадує фантастичну істоту, схожу на крокодила чи популярного персонажа язичницької слов’янської міфології − “ящера”. Схожості з міфологічним персонажем рублеві надає й круглий отвір у торцевій частині бруса рубля, своєрідне “око”, призначення якого не зовсім зрозуміле. Увігнута ручка сприймається як хвіст казкової істоти, а зубці знаряддя схожі на зуби верхньої щелепи пащі рептилії.

Яким би спокусливим не було припущення, що витоки форми калинівського рубля беруть свій початок у язичництві Київської Русі, автори розвідки переконані в пріоритетності дизайнерської думки, націленої на максимальну зручність користування рублем для прасувальниці. Вище вже зазначалося: форма ручки зроблена таким чином, щоб максимально зручно вкладатися в долоню правої руки. На виступ у верхній частині рубля (“голову ящера”) лягає ліва рука, забезпечуючи рівномірність тиску на тканину, намотану на качалку. Можна припустити, що отвір “ока” у торцевій частині рубля також мав і практичне значення: у нього міг вставлятися великий палець лівої руки прасувальниці, фіксуючи положення долоні, щоб вона не ковзала по виступу під час прасування (рис.2).
 

Не менш оригінальним конструктивним та формальним вирішенням відзначається рубель, що походить з с.Ямпіль Чорнобильського району Київської області (рис.3). У даному випадку ручка рубля та його робоча частина становлять єдине ціле. Верхня частина рубля утворює плавну, ледь помітну дугу із здійнятим догори “носком“. На нього опиралася ліва рука, водночас направляючи рух рубля у процесі прасування. Зубці ж у нижній частині рубля, окрім “носка”, розміщені по всій нижній площині, включно з нижньою площиною ручки, на яку йде основне навантаження під час прасування. Як і в першому випадку, ямпільський рубель відзначається цілісністю силуету і функціональністю та самодостатньою виразністю форми.

 
 

У селянській родині більша частина господарських, а особливо хатніх турбот, лягала на плечі жінки. І окрему проблему для господині становили малюки, які, ледь зіп’явшись на ноги, намагалися самотужки ходити. Вони потребували пильного ока – адже при недогляді дитина, сама того не відаючи, могла зробити шкоду, а в гіршому випадку – потрапити у біду.

Кмітливий розум селянського дизайнера і тут знайшов нехитре, на перший погляд, вирішення питання, виходячи із сучасних йому побутових реалій. Підтвердженням цьому є ходун з с.Мала Чернігівка Овруцького району Житомирської області.

Загострений з обох кінців вертикальний липовий стояк висотою 235 см верхнім кінцем вставлявся в спеціальне заглиблення у сволокові, а нижньою – у глинобитну долівку. На висоті 40 см від підлоги у стоякові зроблено крізний прямокутний отвір, у який вставлено 60-сантиметрову планку – брус з дугою, виготовленою з ліщини на кінці. У дугу “запрягали” малюка, який рухався по колу, не випадаючи з дуги, а господиня могла спокійно займатися хатніми справами, не випускаючи з поля зору дитину (рис.4).

Ходун з Малої Чернігівки може слугувати прикладом художньо-естетичного осмислення конструкції і, як це не видасться парадоксальним, реального втілення засад конструктивізму. Максимальна простота конструкції, самодостатність краси форми, що повною мірою виражають її функціональне призначення, є прикметно-визначальними рисами малочернігівського ходуна. До конструктивного та формального вирішення ходуна поліський майстер дійшов інтуїтивно, щоправда, спираючись на досвід своїх попередників. Іншими словами, маємо промовисто-повчальний приклад розуміння традиції як розвитку форми при збереженні її витоків, – того самого розуміння, що його так часто бракує сучасним дизайнерам.

 
 

Жорна в кадубці, виявлені в селах Озеряни та Радовель Олевського району Житомирської області, з легкої руки київського етнографа Володимира Малинича отримали напівжартівливу назву “жорна, що сміються”. У влучності й дотепності цієї назви легко переконатися, дивлячись на осикові кадубці, де отвори, в які вставляли дерев’яні ночовки для борошна, нагадують розтягнуті до вух людські посмішки (рис.5,6,7). Слід зазначити, що жорна в кадубці зустрічаються тільки в Олевському районі – очевидно, це був винахід якогось місцевого майстра.

Конструкція жорен для помолу зерна в домашніх умовах загалом багато в чому є сталою для всіх регіонів України. Хоча існує ряд варіативностей форми та конструкції навіть у межах одного регіону, не кажучи про сільську місцевість України в цілому.

У дерев’яний кадуб циліндричної форми висотою 75-85 см та діаметром 40-45 см (розміри кадуба у пропорційному відношенні добре узгоджуються з порівняно невеликим за своїм внутрішнім об’ємом сільського житла) вставляються камені жорен. Верхній має два отвори – один у центрі для насипання зерна, другий – збоку, в який вставлялася ручка, за допомогою якої верхній камінь жорен приводився в рух. У кадубці, як і в усіх інших розглянутих вище виробах, відсутній декор. Його роль виконували три обручі, що “оперізували” кадубець, підкреслюючи тектоніку форми та збагачуючи її пластично. Але функція обручів переважно була конструктивною.

Подібна конструкція за всіх її позитивів має і свої вади. Насамперед, для приведення в рух верхнього диску жорен потребувалися фізичні зусилля. Кругле в діаметрі днище кадубця не забезпечувало належного ступеня стійкості, а тому його доводилося підтримувати вільною рукою, що становило певні незручності при використанні жорен.

Конструктивне та формальне вирішення жорен з с.Озеряни Олевського району Житомирської області є цікавим і, на думку авторів розвідки, оригінальним прикладом органічної узгодженості пропорційних співвідношень частин і цілого, умілого поєднання різних порід деревини, виходячи з їхніх фізичних і декоративних властивостей, помножених на чітко виражений функціоналізм виробу, де начало раціональне є рівнозначним началові естетичному.

У даному випадку зроблено свідомий відхід від традиційного вирішення нижньої частини кадубця. Замість плоского днища використано три ніжки-опори, розміщені під кутом 120 градусів до центру і сполучених між собою дугами, що надає їм схожості з напівциркульними арками. Завдяки цьому кадубець набуває більшої стійкості, продиктованої загальною конструкцією жорен, а водночас і візуально “полегшує” форму кадубця.

Верхній кам’яний диск жорен приводиться в рух не за допомогою короткої ручки для захвату однією рукою, а дерев’яним, круглим у перетині, стержнем довжиною 124-140 см, пропущеним крізь круглий в діаметрі отвір у дошці, наглухо прикріпленої до сволока. Окрім суто конструктивної ролі (стержень правив за своєрідний важіль, потребуючи менших фізичних зусиль для приведення в рух верхнього диску жорен, до того ж задіював обидві руки) він мав і важливе композиційно-естетичне значення. Стержень можна і слід розглядати як важливу композиційну ланку, що сполучала візуально “важчу” за масою нижню частину жорен (кадубець) з “полегшеною” верхньою (дошка, прикріплена до сволока) (рис.5).

 
 

У селянському господарстві віл завжди був предметом гордощів, оскільки правив за своєрідний показник добробуту та статків господаря. Далеко не кожен селянин мав можливість справити собі пару волів − часом міг стягнутися лише на одного. Цим пояснюється наявність у господарському реманенті “бовкуна” – ярма для одного вола. Традиційний бовкун, що формою та обрисами силуету нагадує своєрідний ієрогліф, виготовлявся з дерева і складався з чотирьох частин: чашки – верхня частина ярма (рис.8-1); підґарля – нижня частина ярма (рис.8-2) та двох стержнів – снози й занози, що правили за фіксатори (рис.8-3).

Невідомий майстер з с.Городище Чорнобильського району Київської області знайшов своє вирішення форми та конструкції бовкуна, де зміг вдало поєднати міцність матеріалу, красу текстури деревини, вишуканість пропорційних співвідношень, помножених на економію матеріалу. Тут сільський умілець використовує “кульбаку” (рис.8-2) – поєднання в одній деталі двох: снози та підґарля. Кульбака зустрічається і в інших регіонах України, про що свідчить усний фольклор, – наприклад, українська народна казка “Стара кульбака”. Але кульбака з городищенського бовкуна має певні відмінності від аналогів з інших реґіонів.

У верхній частині є кілька круглих отворів для регулювання висоти пройми, залежно від висоти шиї вола. Нижня горизонтальна частина кульбаки порівняно з вертикальною має потовщення, яке візуально врівноважує за масами композицію бовкуна-ярма з верхньою чашкою. Разом з тим вигин кульбаки, контрастуючи за масою та формою з вертикаллю занози, при значній виразності й утилітарності форми, робить її естетичнішою.

 
 

…Як тут не згадати принагідно рядки Тараса Шевченка: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!” Адже розумне й творче використання практичних і естетичних здобутків української традиції може значно збагатити сучасні дизайнерські пошуки, привносячи в них лаконічну доцільність і позачасовість, властиві народному вжитковому мистецтву.