Михайло МАТІЙЧУК. Традиційні покрівельні техніки на Гуцульщині / Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.463-495.
Гуцульщина – край смерекових лісів. Великі масиви струнких смерек, що густо вкривають карпатські гори, були благодатним матеріалом, який застосовувався в народному будівництві. Із смереки гуцули зводили зрубні хати, господарські та виробничі будівлі.
Народне дерев’яне будівництво на Гуцульщині формувалося протягом багатьох століть. Покрівельні техніки є невід’ємною частиною традиційного народного будівництва. Вони формували силует і естетику даху, а відтак і художній образ та архітектоніку споруди.
Зазвичай конструкція даху будівлі залежала від її функціонального призначення. Двосхила конструкція більше застосовувалась у господарських і виробничих будівлях. Житлові споруди перекривалися чотирисхилим дахом, який на причілках мав невеликі шальовані дошкою заломи – “фаціяти”. Дахи будівель покривали колотою смерековою дошкою – “драницею”. Від розмірів, конфігурації та ряду покрівельних технологічних прийомів залежала техніка покриття. Найпоширеніші техніки покриття на Гуцульщині – “посіжняк”, “в щир”, “в румунку” та “ґонт”. Техніками “посіжняк” та “в щир” зазвичай покривали двосхилі дахи, притаманні виробничим та господарським спорудам. Житлові будівлі мали чотирисхилу конструкцію і покривалися як попередніми техніками, так і складнішими – “в румунку” та “ґонтом”.
У цьому дослідженні передбачається провести детальний аналіз традиційних покрівельних технологій, що побутували на Гуцульщині, а також розглянути ряд аспектів, пов’язаних з відбором, заготівлею та підготовкою деревини для виготовлення покрівельного матеріалу, і низку технологічних операцій, від яких залежить якість, а відтак довговічність покрівлі даху.
Вибір і заготівля деревини для покриття даху залежала від ряду факторів, що враховували вік, придатність деревини до коління та параметри покрівельного матеріалу, а також від пори року та погодних умов. Процес виготовлення покрівельного матеріалу передбачав низку технічних прийомів, що визначалися розмірами колотої дошки та її формою, від яких залежала техніка покривання будівлі.
Значну роль у технічному процесі підготовки колотої дошки для покрівлі відіграють форми її складування, методи сушіння та терміни витримки, де останні визначають готовність і придатність матеріалу до покривання. Обов’язковою умовою був захист покрівлі даху від атмосферних впливів. Колота дошка підлягала обробці спеціальним розчином – “ропою” або “лоєм”, застосування яких мало свої технологічні особливості та технічні прийоми.
Робота базується виключно на польових експедиційних матеріалах, зібраних автором протягом 2005–2007 років у Косівському та Верховинському районах Івано-Франківської області. Дослідження проводилося шляхом опитування сільських майстрів-покрівельників, збору інформації та фіксування етнографічних фактів, пов’язаних з покрівельними роботами.
Зафіксовано ряд покрівельно-будівельних термінів, що побутують в лексиці гуцулів; складено словник термінів у алфавітному порядку.
Вивчення традиційних покрівельних технологій відкриє забуту сторінку народного будівництва і стане у пригоді фахівцям з народної архітектури при здійсненні реставрації дахів з урахуванням регіональних особливостей, сприяючи тим самим збереженню традицій народного будівництва та його автентичності.
Покрівельним роботам передувала велика підготовча праця, пов’язана з відбором, заготівлею, підготовкою деревини та виготовленням з неї необхідного матеріалу, який слугував покрівлею дахів у гуцульських будівлях.
Відбір деревини і її заготівля були важливим етапом у технологічному процесі виготовлення колотої дошки – “дранки” – основного матеріалу, що застосовувався для покривання дахів. Дахи вкривали колотою смерековою дошкою. Якість дошки залежала від ряду факторів і умов, яких в обов’язковому порядку неухильно дотримувалися майстри при відборі й заготівлі смереки. Придатність деревини визначалася двома основними чинниками – ретельним відбором матеріалу та часовими параметрами. Смереку для покрівельного матеріалу заготовляли з липня по грудень. Зимове мерзле дерево не піддається колінню, а навесні інтенсивний рух соків впливає на якість колотої дошки: вона легко піддається атмосферним впливам і тому є недовговічною.
Майстри-покрівельники розповідають: “…Це можна робити в жовтні-грудні, восени… Зараз ліс рідкий [червень – М.М.], рідколіс, мнікий [м’який – М.М.], він футко берет у себе вологу і футко гниєт, прієт. А так ліс застугає… Він робитси такий тугий, твердий… Зараз місяць цей кінчається, червень [1]. Це є пустий місяць, гнилий, а зараз липень, то можна запросто… Такий люксичний, легкий… Такий, шо даєси файно робити… А зараз з липня можна, та аж до грудня, бо у грудні місяці ліс мерзне… Він не даєси, він та як мертвий, та як камінь” [2].
Майстер, вибравши сприятливий період для заготівлі деревини, знаходив лісосіку із стрункою без сучків смерекою. Товщина дерева повинна бути не меншою 30 см у діаметрі. “Може бути і метровий ковбук, а в молодшому – триціть [30 см]” [3].
Не кожна смерека була придана для коління, отже майстрові доводилося уважно вибирати серед багатьох дерев саме ті, які піддавалися колінню, – так звані “колючі” [4] смереки. Для цього слід було проводити проби, зарубки на стовбурах дерев. “…Аби вна кололаси на драниці, треба зарубувати ґевер такий… Такий лупак з смереки, і пробувати сокиров колоти, – єк вно си коле, цес кусочок, то вже вна буде си колоти” [5]. “…Я або хто вже це коле, то берет полуднєшну сторону кореня, рубає отакий штаб, плашку таку… І берет то, колет на тонесеньку таку пластиночку, одну і другу, та кладет її отак навхрест – якшо вна ривненька, можна тоту штуку валити, а якшо ні, тото… А як ні, там накрив мохом, аби то не видко” [6].
“Коли сонцове, якшо за сонцем звернене, то буде колотиси вно, хоть скручено трошки. …Пробуют, де коріні проходит… Це називают у нас капуют. Рубают отак сокєров… Це пробу роб’ї. На живій, на стоєчій смереці, це так” [7].
Для визначення придатності деревини до коління необхідно було “…залупити внизу у корені, вирубати тріску – якшо ця тріска рівно колитси, не жолобит в сторону, то з цеї смереки можна колоти дранку” [8].
Визначивши придатність смереки для коління, майстер “валив” – зрубував деревину. Нижня частина стовбура (50-70 см) була непридатна для коління, тому її відрізали і не використовували як матеріал для драниці. “Ми зрубуємо смереку дес приблизно півметра від пенька. Ми відрізаємо цу частину дерева і вікідаємо, її не використовуют…” [9].
“Тогди з вершака починаємо колоти, розколюємо пополам і дивимоси по товщині: якшо не дуже товстий ковбанчик, то ми можемо колоти начетверо, якшо товщий – нашестеро, якшо грубший – то на вісім частин… Тогди ми осердя від центру, від серця… приблизно 5-6 см відколюємо осердя, гет вікідаємо, воно не підходит… Кору знімаємо” [10].
“Ну та колитси на ковбки, відтак гітуєтси, колитси, осередок відкидаєтси” [11].
“…Сокиров колитси на чвертки, а драницу колоти треба дируна” [12].
“По дві дошки відділяєтси переважно, а потім з двох дошок получаєси вже по одній, тому шо якшо одну дошку колоти, вна завжди вам буде збігне [втече, випаде – М.М.], вна дес вискочит і так далі… І так потихонько оце так драниці колютси” [13].
Колять дошку зазвичай “дируном” за допомогою дерев’яного молотка-“довбиньки”, встановивши гітину вертикально. Нерідко при розколюванні гітину закріплюють у “вісний столец”. “Такий столец є, шо так ловит дошку… Є ніж такий від дошки спеціальний” [14]. (Див. лист 1, мал.4,5).
“То си називає дирун. Є така довбинька – грабова переважно або букова начетверик колитси… Переважно з смереки, ялиця не дуже добре йде” [15].
Колять зазвичай свіжу (сиру) деревину. Вона краще піддається обробці. “…Якщо ти погітував і не вспів наколоти, лиш аби не зав’єла, бо вже зав’єла вна не ме колотиси, вна не колитси” [16].
Товщина дошки не повинна перевищувати 1,3-1,5 см. Чим тонша дошка, тим вона менше гниє і довше служить. “…Бо видите вна йде до півтора сантиметра, грубша не годна бути, бо чим грубша, борше гниєт” [17].
При вдалому виборі деревини і дотриманні технології коління товщина дошки повинна залишатися однакова як у вершаку, так і в гузирі. Слід зазначити, що цей метод коління дошки придатний для всіх видів покривання дахів, окрім покриття ґонтом.
Ґонт (ґонта) – дошка, яка має іншу конфігурацію і відповідно потребує окремого підходу під час її заготівлі. Повздовжні боки дошки мають різні параметри: один бік має товщину до 1,5 см, а інший – гострий. Для коління ґонти гітину з торця розмічають не рівно, а на сегменти. “На ґонту то берут навскісь, отак вни стараються їх наколоти. Має перед один отак сходити… острий. Другий – повний… То повинна бути товщина дес так коло півтора сантиметра” [18]. (Див. лист 1, мал.3).
Обробляють дошку “вісним ножем” на спеціальному верстаті, який називається “вісний столец” – аналог столюги. “Вісний столец. О то є такий, о та й є така лапка, ногов прикєс, прижав і погнав” [20].
При виготовленні ґонти необхідно в торці дошки виготовити поздовжнє заглиблення (“шпунт”). Для цього майстер виготовляє просту конструкцію з планок, між ними вставляє 5 ґонтин, закріпивши їх клинами і різцем-“фугом” робить борозни на товстішому краю дошки. (Див. лист 1, мал. 6). “…Палики забиває у землю… Підтісує краї… А це такі клинчики робит – і другий такий, і перед собов отак… Аби п’єкь [п’ять] ґонтів тугонько вміщалиси туда, і тут сідає… Зібрав п’єкь тих, тай межи ті палики, ну, тут вже поклав… А ту сторону вин вдарив відтив… Одна тупіща тримає, шоби йому держало, і є такі фугі, такі різці… А він рівненько вже на це лиш так до себе мах – одну, другу, трету… Потому перевернув, тим своїм різаком на другу сторону… Та й отак виходит ґонта” [21]. Готову наколоту дошку оправляють, видаляючи нерівні “зажолоблені” місця, і після цього складають “у клітку” для сушіння.
Кожна підготовча операція має важливе значення, оскільки від неї залежить якість дошки. Складають дошки одна на одну, і вони разом утворюють конструкцію, що має форму паралелепіпеда висотою до 2 метрів. Зверху накривають і привалюють вантажем. У такому вигляді дошки вилежуються й сохнуть декілька років. (Див. лист 1, мал.7).
“Коли ми накололи дранку, приносимо додому, кору з неї знімаємо і складаємо їх у такий… “у клітку”, називається. Складаємо квадратами. Спочатку іде – от, наприклад, метр на метр – іде упоперек шар дошки, потім іде повздовж, упоперек, уповздовж, – так десь до висоти 1,5-2 метри ми складаємо. Зверху на цю дошку… кладемо прилічні важкі камені або залізо важке… Вона сохне, вона стоїт де-то п’єкь-шіскь (5-6) може років стояти… Ну, саме менше – два, бо її треба на будинок ставити, шоб потім ця дошка не всохласи, не тріскала і не протикав дах” [22].
Щодо терміну сушіння у майстрів є значні розбіжності. Одні запевняють, що для сушіння дошки потрібно не менше двох років, інші стверджують, що для цього достатньо декількох тижнів. “Поколиси ті драниці тай складаєси, тай складаєси один раз так та й у кантову стропочку… Сохнути не треба тому багато, то сохне за пару тижнів, за тиждень. За дві неділи драниця суха” [23].
“Складати її треба… у клітку, у штоц. Та й це собі наскладав, так навалив, аби вна може місіць постоїти так може, єк неквапно – може й з років два-три стоєти… Склав, та й навалив, та й вна так… бо від сонця її може крутити. Ви файно її склали… аж любо її брати, так играєте, єк у карти… Так лиш собі сидиш, тай коцкотиш” [24].
Після того як дошка вистоялася і висохла, її ще раз оправляють і починають крити дах. “Коли вона вистояласи, тоді беремо дошки вправляємо. Де є в нас дес трохи волокна погані, вісним ножем ми знімаємо жолобки” [25].
Інший майстер вважає, що оправляти дошку краще свіжою і доводити її до потрібного стану треба одразу після коління. “Ви її зразу обробили на свіжу і зразу склали, і вна собі вістояласи, і вна вже вам рахуйте шо готова” [26].
Вистояна, висохла й оправлена дошка готова до покриття даху.
Дахи на Гуцульщині зазвичай зводилися двосхилими або чотирисхилими з невеликими трикутної конфігурації заломами. Дах утворювався дерев’яними кроквами (“кізлами”) [27], нижні частини яких лягали на верхні вінці зрубу – “платву”, а верхні кріпилися попарно, і через них по всій довжині “конька” проходила балка – “буркниця”, “ґарівниця”.
На “кізли” настеляли лати. “Крок” – відстань між латами – визначався довжиною покрівельної дошки. Дахи покривали колотою смерековою дошкою. Сформувалися окремі способи покривання, кожен з яких мав свої ознаки, що відрізнялися між собою технологічними прийомами і мали свої назви. Найпоширеніші техніки покриття дахів, які побутували й сьогодні розвиваються на Гуцульщині, – це “посіжняк”, “в щир”, а також простіші способи – “в румунку” та “ґонт”.
Назви техніки залежали від зовнішніх розмірів і конфігурації дошки, а також від способу і методів кріплення дошки до лати.
“…Дахи покривали дошков… “Посіжняком” – це довга дошка 2 м. Дальше йшла дошка довжиною 1 м і 80 см – це була дранка, після дранки йшла “румунка” – це довжина 70-80 см, і потім ґонт… він має довжину 50-60 см” [28].
| Назва техніки | Довжина дошки | Ширина дошки | Товщина дошки |
| “Посіжняк” | 1500-2500 см і більше | 8-16 см | 1,3-1,5 см |
| “В щир”, “дранка”, “драниця”, або “простий спосіб” |
80-100 см | 7-15 см | 1,2 – 1,3 см |
| “Румунка” | 60-70 см | 7-14 см | 1,2-1,3 см |
| “Ґонт” | 50-60 см | 7-14 см | 1,3-1,5 см |
Довжина дошки-драниці – “переважно на вісімдисєкь (80)… Ширина єка виходит, таке від десікь цитометрів (10 см), дес є пітнацікь (15)… тринацікь (13)…, то й шіскь (6), краєчок то вужче, інакше не може бути… Та й си криє, та й можна в прості “щирици”, можна “в румунку” [29].
Інший майстер: “Ні, це такий термін для мене не дуже… У нас так не криют” [31].
У Верховинському районі за Буковецьким перевалом будівель, покритих “посіжняком”, не виявлено, але місцеві майстри пам’ятають техніку “посіжняк” і охоче про неї розповідають.
“…Посіжняк, він дуже довгий і його дуже важко найти ліс, шоб можна наколоти – це півтора метра або два, або навіть був і по два з половинов і три метра колис. Ну, то хату будували, то на хаті було два щири, єк крили “посіжняком” давно… Ліс возили биками, бо коні не годні були брати. Одна смерека мала вісімнацікь (18) кубов. Товщина кори була така, єк п’єкь (5) копійок. То спочєтку рубали, корували, він сох, і аж тогди вивозили” [32].
“Посіжняк – це два метри з половинов, а в нас це такого ліса тєпер нєма. То ші за Австрії був такий лис. Заширока може бути десікь (10), пітнацікь (15) см. А загруба така, як на дранку” [33].
80-річний майстер розповів про техніку покриття даху “посіжняком” і, зокрема, як визначався розмір дошки: “Посіжняк у нас називалоси, ліс був колючий… метру не було ші. Він брав, рубав смереку… Прийшли два мужики, смереку ввалили на дошку колоту, а він зробив так, – майстер розводить руки і прикладає до смереки. – Оце називаєси “посіжняк”… Ніхто не мав поняття метр” [34].
У дометричну добу відомий такий спосіб виміру, як “маховий сажень”, який за параметрами наближався до давньоруського “саженя”, що дорівнював 2,1336 метра. На Гуцульщині досі пам’ятають давні способи виміру. Технологічний прийом покриття дахів “посіжняк” мав пряму залежність від назви розміру “сажень”.
Як бачимо зі свідчень майстрів-старожилів, розміри “посіжняка” можуть коливатися від 2 до 2,5 м.
“Посіжняком”, як правило, вкривали господарські, виробничі та сезонні будівлі, рідше – житлові. Сьогодні ця техніка практично не застосовується. Мала кількість і важкодоступність якісного лісу, придатного для “посіжняка”, а також трудомісткий процес заготівлі й виготовлення довгої дошки призвели до занепаду цієї техніки.
“Дошка є дуже дефицитна, бо дефицитна тому, шо майже нема такого лісу. Ну, він є дес потрохи. Ну, якшо він є, то його дуже важко звідти доставити” [36].
Усі технологічні прийоми, притаманні техніці “посіжняк” (у повному обсязі), застосовуються при покритті дахів “у простий спосіб” або, як його ще називають, “в щир”, “драницею”, “дранкою”. Очевидно, свого часу техніка покриття “у простий спосіб” побутувала паралельно з технікою “посіжняк”, маючи при цьому спільні технологічні ознаки. Відмінність полягала в розмірах покрівельного матеріалу. Якщо довжина “посіжняка” сягала 2,5, а то й 3-х метрів, то для покриття “у простий спосіб” застосовували метрову колоту дошку. При цьому товщина і ширина дошки практично не змінювалася.
“10-12 цинтометрів… аби туда видтак вітер задуває дощем або снігом… Аби не зачурало… Лата прієт” [37].
Після покриття одного ряду низ дощок завжди давав нерівну лінію. Рівняли його, відбивши натягнутим шнуром лінію, по якій відрізали виступаючі залишки. “Обчистив… Шнуром ударив, тай ножовков пішов… Убив один щир, і це треба бити шнуром і припилювати цес щир рівненько, бо інакше не годен” [38]. Наступний ряд дощок підсовували під низ верхнього ряду. Верхня підсунута частина дошки упиралася (фіксувалася) товстішою латою (див. лист 4, мал.3), лягаючи своєю площею на дві лати – тонку і товсту, до яких кріпилася цвяхами. “Так це робитси на латі, та лата грубша, а ця лата… робитци тонча, видцив, пидходив пид ту… і вона його то тормозит” [39]. Далі порядок (процедура) покриття кожного ряду повторювала попередній.
Зазвичай починали крити передній схил даху від краю двосхилого даху або наріжника чотирисхилого. Кожен ряд має 2 шари – нижній і верхній. Перша дошка нижнього шару завжди була повною, тобто мала ширину як і всі інші. Перша дошка другого шару обов’язково повинна мати половину ширини нижньої. Це зумовлено тим, що наступні дошки верхнього шару, маючи сталу ширину і лягаючи на нижній шар дощок, повинні перекривати їх стики. “Кладемо дошку на дошку. Нижна дошка має бути ширша, верхна має бути вужча. Якщо нижна у нас, наприклад, йде 14 см, то верхну ми маємо дати 7 см… Ми прибиваємо спочєтку 4-ма цвяхами ці дві дошки. Дальше ми засовуємо верхну дошку одну. Вна перекриває тоді нижну… Тоді ми верхню знов пускаємо 14 см приблизно і прибиваємо 4-ма цвяхами. Спочєтку б’ється цвях унизу до латки, а потім зверху і далі засувається нижну дошку. Тогди знов б’ємо ми унизу і вверху, і так ми попаралельно по одній дошці засовуємо у ґарівницу” [40]. Стики верхнього шару повинні проходити посередині дошки нижнього. Верхні ряди дощок повинні кріпитися перпендикулярно наступному ряду. Стики кожного попереднього ряду мають виходити на дошку наступного.
“Главне не закривити дошки, шоб не був закривлений дах, бо якшо закривити дошки по вертикалі, то туда буде вже попадати дощ поміж щілини, де сходяться дошки, і вно буде вам текти тоді в хату” [41]. Кількість рядів (“щирів”) покриття мала пряму залежність від розмірів даху. Зазвичай виходило 4-5 рядів, інколи – більше. Край останнього (ширшого) ряду дощок кріпився до “полової” лати. (Див. лист 4, мал.1). “Відтак даєтси полову лату… нижню, саму послідну… Вона то так як поле, край” [42].
“Самі вугли тоже покриваються дранков – одна до другої з одної сторони і з другої. Якщо це чотирисхилий дах, то там дранку до дранки – і самі вугли – одну до другої допускається і тоже прибивається цвяхами, шоб не замокало, шоб туда не затікала вода, як буде йти дощ, і сніг не задував” [44].
Зараз дошку-драницю кріплять до лат цвяхами – по два вгорі і внизу. “Я розбивав хату, шо були довгі дошки… Кожна ше дошка тибликом, цвиків тогди ші не було… І кожна дошка тибликом бита… То такі були дошки, шо можна було скрипки робити з тих дошок” [45].
“Я пам’ятаю навіть такі дахи, які були [прибиті – М.М.] кілками березовими, не цвяхами, а кілками” [46].
“…У дошку по штири цвики можна бити… вгорі і внизу… Ну, отаково, але не кожду окремо. Поклав дошку і цу дошку прибиваєм разом з цев” [47].
Майстри-покрівельники розповідають про покриття дахів “у простий спосіб”:
Технологія “у простий спосіб” має ще один варіант покриття даху. Відмінність від попередньої полягає в тому, що для покриття зостосовували лати однакової товщини з вибраною четвертиною – “фальцом”, в яких фіксувалися дошки (див. лист 4; фото 13-16).
“Якщо простим способом, то починається від буркниці і кінчається на даху, і дошки підставляються. Там лата йде з фальцом, фальц обов’язково на дві дошки. Оп’ять жи ж такий розмір, так шоб дві дошки, шоб перекриккє було. І все це обрізав і оп’ять підставляєш” [49].
“Брав… ширшу дошку наспід, вужчу – зверхи. А тут півтора цинтометра шоб було пространство, аби дах сох… Я цу вкрив, а тут має бути два сантиметри (2), півтора (1,5 см), пространство. Воздух аби йшов, аби дах сох…” На запитання, чи не можна верхній шар дощок стикувати щільно, майстер відповів: “О ні, не вольно. Так шоб він сох. Дожді йдут, о видите, отут стікає” [50].
При всіх трьох зафіксованих варіантах покриття колотою дошкою технікою “в щир” передбачалося покривати (стелити дошку) від “буркниці” згори донизу. Це найпростіша і найпоширеніша техніка покриття даху на Гуцульщині.
Інша техніка покриття даху, яка побутувала на Гуцульщині, має назву “в румунку” або “румунка”. Ця техніка була не менш розповсюджена, ніж “в щир” і мала ряд суттєвих технологічних відмінностей від попередньої. Драниця, яка застосовувалася при покритті “в румунку”, мала меншу довжину – 60-70 см, іншу форму верхньої дошки, яка відповідно передбачала іншу конфігурацію та загальний рисунок покрівлі. Головна відмінність полягала в технологічних прийомах та способах кріплення дошки.
“Здолини вверх си криє ґонту і румунку. А якщо в щир, то згори вдолину” [51].
“Простий дах начинаєси крити зверьха, а румунка начинаєси крити здолини” [52].
“Румунков… крив кришу знизу…, а ні згори” [53].
Техніка покриття даху “в румунку” передбачала порядок настилу і кріплення дошки знизу вгору. Для цього набивали до крокв (“кізлів”) з кроком (відстанню), який відповідав розмірові “драниці”. “Отак само латитси під “румунку”, єк пид череп і низ ґонту. Так само латитси” [54].
Набивши лати і підготувавши “драницю”, починали крити.
“Ставитци яловий ряд, який прирізується по стрісі точно. Потім зуби, оці зублені дошки виставляються якраз… Другий шар дошок – це як перекрівля получається в два ріди… Потім відзначується… цвяхом чи олівцем, і далі зуби йдуть, і це перекриття пішло догори. Отак сигмент за сигментом оце накривається аж до верха… Єк подивитиси знадвору, то всі по 40 см, але там тих 40 ховається і получається двойна доска” [55].
Нижня дошка першого ряду повинна бути вполовину коротшою від верхньої. Нижня дошка лягає на першу і другу лату. Верхня дошка першого ряду, вдвічі довша від нижньої, укладається так, щоб закривала нижню, проходячи через першу, другу і третю лати, і кріпиться цвяхами до першої і третьої лат.
“У нижній рєд б’єтси окремо… Це маєте нижній рєд… Ви б’єте в разивку. Називаєтси разівка, отако. А відтак уже собі зубите і цими зубами уже або так, або так то вже б’єте разом із цим… У нижну лату по цвикови, багато ні, там лиш би вна не падала на землю… Разивку цу… тоже треба вдарити шнуром і прочистити, так аби рівненько було. Нє аби такі кривульки. Просто вдарив шнуром і би вна точна була. Тогди собі цев верхнов назубив і ти собі ривненько кладеш. Подививси то так, єк струна. То інакше не годен, інакше я не знаю, як мене діди вчили. То треба вже вібрати шіскь цвиків, аби цу дошку вікігнути, тай помінєти” [56].
Перший нижній шар дощок мають прямі торці. Край дошки верхнього шару знизу зрізаний під кутом (“зубиться”), утворюючи фігурну лінію кожного ряду. Далі кожен наступний ряд криється в тому ж порядку, що й попередній. Останній верхній ряд закінчується дошкою, довжина якої відповідає половині довжини нижньої.
“Румунка вже йде до пив, а відци знов до пив перекриває цу, а відци друге перекриває… Нижня йде коротка, а відтак уже оннаковий далі… Вишний, послінний ряд то йде так само половичка, так єк зисподу половичка” [57].
Різниця тільки в тому, що на нижньому ряді дошка (“половичка”) знизу, а на останньому, верхньому вона кріпиться зверху. “Як виводимо на коньок… так то значит усі доски крайні обрізаються… і все – отам уже є верхушка, курунка… Задня скіна переважно вища на 10 см від передньої, виступ там, як типа…” [58].
“…Румунка кладеси… вна йде в три дубелти, вна перекриває три дошки” [59].
Технологія покриття “в румунку” має декілька варіантів. Зафіксовано п’ять, де основний принцип і порядок настилу дошки залишається незмінним, а розміри та їхні форми мають незначні відмінності, що, фактично, визначають загальне сприйняття даху, його естетику та архітектоніку. Переважно задній схил даху хати на гребені виступає над переднім на 15-20 см. (Див. листи 7-8; фото 20-21).
Всі інші способи покриття даху завершуються виступом на гребені даху. (Див. лист 7).
Другий спосіб передбачає прямий виступ на гребені і зублені дошки у нижньому ряду даху.
У третьому зублену дошку застосовують у нижньому й верхньому рядах.
Четвертий варіант передбачає зублену дошку на всіх рядах. Вищезгадані три способи мають виступи – пряму “курунку”.
У п‘ятому присутня фігурна “курунка”. Фігурну “курунку” утворює ряд зублених дощок “в ромби”. З таким завершенням можливі покриття із застосуванням зубленої дошки по всій площині даху.
Техніка покриття “в румунку” передбачала два варіанти закінчення низу даху. У першому випадку край верхнього, зубленого шару дощок виступав за край нижнього шару. В іншому – верхній шар рівнявся по нижньому, утворюючи на ньому пряму зублену лінію. (Див. лист 8, мал.2-3).
“Острий один має бути… а другий то повинна бути товщина дес так коло півтора сантиметра” [60].
“Так румунка, так і ґонта б’єси… Ґонта так само іде, єк румунка… Так само ґонта, так щир один коротчий перший іде… Так само ґонта іде, єк оця румунка, самим цим способом. Ґонта шпунтуєси, ґонта має шпунт. Ґонта інакша, якісніша. Нижній щир іде коротший. Верхні ідут всі в два раза довші, а самий верхній ряд також коротший. Ґонта так шісдисєтка (60 см), довша не може бути” [61].
“…Ци румунков, ци ґонтов так само криєси. …Так само і пид румунку і пид ґонту, так само латитси” [62].
Техніка покриття ґонтом передбачає застосування тільки “зубленої” дошки. “Зазубренє то робити отакі зубці, то вно багато культурніше віходит… На кожнім виводили [зубили – М.М.]. Перша дошка на стелю йде ривна, а другу дошку вже роблять зуб і віпускают… А рівно то-то вно не файно. …Верх тоже зубили, верхну дошку тай отако… І тогди такий рідок получавси” [63].
“Але робиласи [зубилася – М.М.] тільки верхна дошка. Спідна дошка йшла ривна” [64].
Дах, покритий ґонтом, зазвичай мав близько 10 рядів, інколи й більше. Кількість рядів мала пряму залежність від розмірів (висоти) даху. “Там уже може війти десікь (10) цих маленьких щириків… Може війти й вісім (8), може війти дев’їкь (9), десікь (10)” [65].
“Цей дах має постояти до тих пір, поків дошка не пустит ворс такий, тіна, мошок такий, єк маленька шерскь. На дошці зверху, коли вже із дошки починає цей ворс згонити і він уже на торці починаєси ловитиси, то тогди пора покривати тиром” [67].
Після появи всіх ознак готовності можна було приступати до покриття даху “тиром”, “ропою”. “Ропа”, “тир” – це нафтопродукт, який видобували в Карпатських горах, з високою місткістю парафіну.
“Генди є де бурова була… З землі віходит таке чорне, ну тир, така ропа. Називаєтси ропа… То-то гезди [тут – М.М.] за потоком [у селі Криве Поле – М.М.]” [69].
“Тир брали у селі Космач, є на Косівському районі таке село… Там добували з землі… Гуцули цю нафту купували, цей тир. Навіть було так, шо через верхи ходили у Космач, коли по цей тир… І там брали цей тир. Плечима носили або кіньми через верхи… Тир – це був, ну, вобщем, це є нафта. Нафта, яка має парафін у собі… Набирали найгущого того, верхного отакого оцього парафіну” [70].
У селі Яворів Косівського району зафіксовано інший спосіб обробки дошки, де замість тиру застосовували баранячий жир (лій). Дошку обробляли окремо, перед покриттям даху. “Берут баранячий лій… Були такі гуцули, коли багато овец тримали. Всі драниці переварювали просто у лою. Ґонту переварювали у овечім лою. Ші ніхто не знав про оці підземні копалини” [71].
Перед покриттям даху “тир” обов’язково проходив термічну обробку. “Тир” повинен мати відповідну температуру, від якої залежить ступінь проникнення його в дошку. Не менш важливою умовою була тепла сонячна погода.
“Тогди шукали цего тиру, їхали на бурові, там брали це в бочки, та й по тому цей тир розігрівалоси у котлі… Та й у відро, та й на дах, та й щітков, та й усьо” [72].
“Кладетси там дві цеглі, та й на то банєк, та й сиплете ропи, та й горєча… Та й тогди тим пензликом собі тируєте… Драбину і погнав… То треба в погоді дуже жаркі тірувати… Аби вно впитувалоси всередину” [73].
“Треба аби драниця висохла, треба шоб гарна погода була і шоб не дай Бог, шоб сонце не пекло” [74].
“Беремо розігріваємо (тир)… Ну, треба осторожно, так шоб він не зловивси, бо ми його гріємо. Робимо таку тіпа пічку з каміння і на то зверху кладемо відро з тиром і його підогріваємо почті до самого кипіння… Тогди – відро, і по драбині, щітков і починаєш тирувати горєчим тиром” [75].
При тируванні застосовувалися щітки з кінського волосу. “…Шерсть кінска з фоста, з гриви, робитси таку щітку” [76].
Після першої обробки (за різними даними) дах міг стояти від одного до чотирьох років, після чого вимагав повторного “тирування”. Для “тирування” застосовували виключно “ропу”. Не допускалося використання різних нафтових переробок, мазуту, оскільки вони негативно впливали на тривалість служіння даху. “…Його [дах – М.М.] тируєш через 3-4 роки. Скоріше не можна… Бо як рік за роком тирувати, так дах перегорить, і дошка почне тріскатися і почне текти. І зразу не можна свіжу дошку тирувати, тому шо вна потріскає. Нієкіми засобами… переробками від нафти… бо вно спалює просто дошку” [77].
“Хто покрив [тирував – М.М.] борше… Де хто в рік, а де хто і у два” [78].
Між другим і третім покриттям даху “тиром” проміжок часу міг сягати до десяти років. “Аби довше стояло, то дес си покривало через вісім (8) років, десікь (10)” [79].
При “тируванні” важливим є порядок нанесення “ропи” на дах. Починали “тирувати” від верха даху. “Тирували” гарячою рідкою “ропою” за допомогою щітки, втираючи в кожну дошку рухами знизу вгору. Це викликано тим, що кожна дошка має невидимі для ока виямки, – “задріжки”, – форма яких облаштована так, що при рухах щітки згори донизу “ропа” не потрапляла в них. А не покриті “тиром” частини дошки були чутливі до атмосферних впливів і легко піддавалися гниттю. “О, аді во видите, бо ви єк суда трите в долину, то вна собі то, а єк ви дгорі, так його рвет ці задріжки… І вона [“ропа” – М.М.] більше пропитує так і ні зчурає” [80].
Дерев’яні дахи, покриті колотою дошкою, при дотриманні вимог, передбачених технологією, слугували досить тривалий час. “Такий дах може зберігатиси дуже довго. Лиш треба за ним слідкувати, і главне, не перепалювати всєким єкимос і покривати тиром. І коло сімдисєкь-вісімдисєкь (70-80) років, з дранки” [81].
За час роботи в експедиції траплялися респонденти, оповіді яких межували з курйозом, а образне визначення того чи іншого явища доходило до абсурду. “Я вам хочу сказати, шо алюмінька скоріше кине корозію, як оцей дах” [82].
ВИСНОВКИ
Техніка покриття дахів колотою дошкою складається з трьох основних технологічних етапів, від яких залежить якість, а відтак і довговічність покрівлі:
1. Відбір і заготівля матеріалу та виготовлення покрівельної дошки.
2. Процес покривання даху з неухильним дотриманням вимог, передбачених технологією.
3. Захист покрівлі від впливу атмосферних явищ шляхом покриття спеціальними розчинами.
Проаналізовано чотири основні покрівельні техніки, які побутували на Гуцульщині: “посіжняк”, “в щир”, “в румунку”, “ґонт”.
“Посіжняк” – давній спосіб покриття даху довгою дошкою, який сьогодні практично не знаходить застосування. Причина полягає в дефіциті й високій вартості матеріалу, спричиненій його важкодоступністю і ускладненим транспортуванням. Техніка “посіжняк” зафіксована тільки у Верховинському районі. За Буківецьким перевалом у Косівському районі майстри-старожили цієї техніки не пам’ятають, хоча пригадують хати із старими дахами, покриті довгою дошкою.
Технологічні прийоми покриття “посіжняком” і “в щир” мають багато спільних ознак, які більше об’єднують їх, ніж відрізняють. Обидві техніки передбачають покриття даху згори вниз під “ґарівницю” шляхом підсовування дощок нижнього ряду під верхній, де нижня лата товстіша від верхньої і виконує функцію фіксатора дощок. Різниця полягає в параметрах покрівельного матеріалу. Довжина “посіжняка” коливається в межах 1,5-2,5 м, а довжина “драниці” при техніці покриття “в щир” має розміри від 80 см до 1 м.
Техніці покриття “в щир” притаманна варіантність технічних прийомів, які проявляються в окремих незначних конструктивних деталях, по суті, не впливаючи на основні технологічні засади техніки покриття. Один з варіантів техніки “в щир” передбачає покриття з латами однакової товщини, де фіксатором дощок слугує паз – “фальц” – на латі. Техніка “в щир” має декілька назв – “у простий спосіб”, “дранкою”, “драницею”.
Техніки покриття даху “в румунку” та “ґонт” передбачають технологічні прийоми, протилежні технікам “в щир” і “посіжняк”. Порядок та способи укладання покрівельного матеріалу, їхні розміри та конфігурація мали свої особливості. Згідно з цими техніками дах покривають знизу вгору, зазвичай завершуючи його фігурним гребенем – “курункою”. Спосіб покриття вимагав, щоб порядок укладання дошки над кожною латою мав три шари. Кінці дощок обов’язково “зубилися” – зрізалися під кутом. “Ґонта” на торці мала клиноподібну форму і поздовжній паз на одній стороні.
Техніки “в щир”, “в румунку” та “ґонт” нині успішно розвиваються, зберігаючи кращі покрівельні традиції і пристосовуючись до сьогодення. На Гуцульщині мешкають майстри-покрівельники, яких періодично задіюють до покрівельних робіт.
Географія розташування осілого гуцульського етносу сприяла певній його локалізації та оберігала від зовнішніх впливів, завдяки чому народне будівництво зберегло місцеві традиції і ототожнюється зі своєю територією.
ПРИМІТКИ
[spoiler][1]. За гуцульським календарем червень називається “гнилень”.
[2]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[3]. Там же.
[4]. Термін “колюче” фіксувався протягом експедиційних досліджень 2005-2007 років практично в усіх селах на Гуцульщині.
[5]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[6]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[7]. Записано в селі Бабин Косівського району Івано-Франківської області від Сумарука Івана Лук’яновича, 1929 року народження (червень 2007 року).
[8] Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Грунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[9] Там же.
[10] Там же.
[11] Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[12] Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[13] Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицканюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[14] Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[15] Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицканюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[16] Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[17]. Там же.
[18]. Записано в селі Бабин Косівського району Івано-Франківської області від Сумарука Івана Лук’яновича, 1929 року народження (червень 2007 року).
[19]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Фпанківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[20]. Там же.
[21]. Записано в селі Бабин Косівського району Івано-Франківської області від Сумарука Івана Лук’яновича, 1929 року народження (червень 2007 року).
[22]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (вересень 2005 року).
[23]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[24]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[25]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (вересень 2005 року).
[26]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[27]. Термін “кізли” зафіксовано фактично у всіх селах Гуцульщини.
[28]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[29]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[30]. Там же.
[31]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицкалюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[32]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[33]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[34]. Записано в селі Криве Поле (присілок Крива) Верховинського району Івано-Франківської області від Петріва Василя Юрійовича, 1926 року народження (липень 2006 року).
[35]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[36]. Там же.
[37]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[38]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[39]. Там же.
[40]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[41]. Там же.
[42]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[43]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[44]. Там же.
[45]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[46]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицкалюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[47]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[48]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (вересень 2005 року).
[49]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицкалюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[50]. Записано в селі Криве Поле (присілок Крива) Верховинського району Івано-Франківської області від Петріва Василя Юрійовича, 1926 року народження (липень 2006 року).
[51]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[52]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[53]. Записано в селі Криве Поле (присілок Крива) Верховинського району Івано-Франківської області від Петріва Василя Юрійовича, 1926 року народження (липень 2006 року).
[54]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[55]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицкалюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[56]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[57]. Записано в селі Бабин Косівського району Івано-Франківської області від Сумарука Івана Лук’яновича 1929 року народження (червень 2007 року).
[58]. Записано в селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області від Мицкалюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[59]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[60]. Записано в селі Бабин Косівського району Івано-Франківської області від Сумарука Івана Лук’яновича, 1929 року народження (червень 2007 року).
[61]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[62]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[63]. Там же.
[64]. Записано в селі Криве Поле (присілок Крива) Верховинського району Івано-Франківської області від Петріва Василя Юрійовича, 1926 року народження (липень 2006 року).
[65]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[66]. Терміни “тир” і “ропа” побутують практично на всій Гуцульщині й фактично визначають один і той же розчин, яким покривають дах.
[67]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[68]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[69]. Там же.
[70]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[71]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицканюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[72]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[73]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[74]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франківської області від Мицканюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[75]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[76]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[77]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середній Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[78]. Записано в селі Яворів (присілок Широкий) Косівського району Івано-Франківської області від Григорука Юстима Васильовича, 1925 року народження (липень 2006 року).
[79]. Там же.
[80]. Записано в селі Криве Поле Верховинського району Івано-Франківської області від Остафійчука Василя Кузьмича, 1949 року народження (червень 2007 року).
[81]. Записано в селі Криве Поле (присілок Середні Ґрунь) Верховинського району Івано-Франківської області від Джоголюка Миколи Дмитровича, 1967 року народження (липень 2006 року).
[82]. Записано в селі Яворів (присілок Черлений) Косівського району Івано-Франквської області від Мицканюка Василя Васильовича, 1958 року народження (липень 2006 року).
[/spoiler]
Словник будівельно-покрівельних термінів,
які побутували на Гуцульщині
[spoiler]
| Бу́ркниця – | верхня поздовжня конструкція даху, елемент, який застосовують при покриванні техніками “посіжняк” та “в щир” (с.Криве Поле Верховинського району). Див. ґарівниця. |
| Вісни́й ніж – | інструмент, який застосовується при колінні і обробці покрівельної дошки – драниці (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Вісни́й столе́ц – | верстат для коління і обробки покрівельної дошки (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Верша́к – | верхня частина дерева. Термін, що визначає верх колоди або заготовки – гітини (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Ворс – | наліт, мошок на колотій дошці, який визначав її готовність до тирування (с.Криве Поле Верховинського району). |
| В щир – | техніка покриття даху. Див. драни́ця. (с.Яворів Косівського району). |
| Ґарівни́ця – | див. бу́ркниця (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Гіти́на – | частина розколеного кругляка (поліно). Заготовка для коління дошки (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Гітува́ти – | процес розколювання. Колоти (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Ґе́вер – | відколота пластинка нижньої частини дерева, при допомозі якої визначали придатність його до коління. Див. лупа́к, штаб, пла́шка (с.Яворів Косівського району). |
| Ґонт – | техніка покриття даху а також назва покривельного матеріалу колотої зубленої дошки, яка має довжину 50-60 см. при товщині з одного боку до 1,5 см., а інший – загострений. |
| Ґо́нта – | див. ґонт. |
| Дах – | вживається у значенні: нижній край покрівлі даху (с.Яворів Косівського району). |
| До́вбинька – | дерев’яний молоток, який застосовують для коління дошки (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Драни́ця – | покрівельний матеріал. Колота дошка довжиною 80-100 см. при товщині 1,2 – 1,3 см. Вживається як техніка покриття. Див. дра́нка, про́стий спо́сіб, в щир. |
| Дра́нка – | див. драни́ця, про́стий спо́сіб. |
| Деру́н – | інструмент, яким кололи колоди і виготовляли драницю (с.Яворів Косівського району). |
| Диру́н – | див. деру́н (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Жолоби́ти – | визначення напрямку структури дерева при розколюванні (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Жолоби́т – | див. жолоби́ти |
| Задрі́жки – | виїмки на колотій дошці (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Зачура́ти – | затікати (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Зуби́ти – | загострювати. Загострені краї колотої дошки, яку застосовували при покритті даху техніками “в румунку”, та “ґонт” (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Канто́ва стро́почка – | спосіб укладання дощок для сушіння. Те саме, що клі́тка, што́ц (с.Яворів Косівського району). |
| Капу́ют – | розколюють. Проба, яка визначає здатність дерева до коління (с.Бабин Косівського району). |
| Кізли́ – | каркас даху – крокви. |
| Клі́тка – | див. канто́ва стро́почка (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Коцкоті́ти – | прибивати драницю до лат (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Колю́чий ліс – | ліс рівний, без сучків, який легко піддається колінню (с.Яворів Косівського району, с.Криве Поле Верховинського району). |
| Крок – | відстань між латами (с.Бабин Косівського району). |
| Куру́нка – | виступаючий ряд зублених дощок, який утворює гребінь даху (с.Яворів). |
| Лий – | баранячий жир, у якому варили колоту дошку (с.Яворів Косівського району). |
| Лій – | див. лий. |
| Лупа́к – | див. ґе́вер (с.Яворів Косівського району). |
| Осе́рдя – | серцевина дерева (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Пла́тва – | верхній вінець зрубу хати. |
| Пла́шка – | див. ґе́вер (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Подушє́ра – | горище (с.Яворів Косівського р-ну). |
| Полова́ ла́та – | нижня лата (перша знизу) на краю даху хати (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Полови́чка – | половина довжини дошки. Застосовується при покритті даху техніками “в румунку” і “ґонт” (с.Бабин Косівського району). |
| Посіжня́к – | покрівельний матеріал. Колота дошка довжниною 1500-2500 см. при товщині до 1,5 см. Вживається як назва покрівельної техніки (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Про́стий спо́сіб – | див. в щир, драни́ця, дра́нка. |
| Про́сті щири́ци – | див. в щир (с.Яворів Косівського району). |
| Рапа́ – | нафтопродукт з високим вмістом парафіну. Розчин, яким тирували дах хати (с.Яворів Косівського району). Див. ропа́, тир. |
| Разі́вка – | назва нижнього (першого) шару дощок при покритті даху технікою в румунку. |
| Ропа́ – | див. рапа́, тир. |
| Руму́нка – | техніка покриття даху, при якій застосовується колота дошка довжиною 60-80 см. при товщині 1,2 – 1,3 см. |
| Стриг – | див. щир. |
| Тир – | див. ропа́, рапа́ (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Тирува́ння – | процес покриття даху ти́ром, ропо́ю. |
| Ті́на – | див. ворс, шкамо́к, шкамт (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Три ду́белти – | порядок укладання дощок при техніці покриття в румунку та ґонт (с.Яворів Косівського району). |
| Фальц – | паз. Вибрана четверта частина лати. (Лата з фальцом – с.Яворів Косівського району). |
| Фація́т – | залом трикутної форми на причілку даху. |
| Фуг – | різець, яким виготовляють пази у ґо́нті (с.Бабин Косівського району). |
| Чве́ртка – | див. гіти́на (с.Яворів Косівського району). |
| Шир – | див. щир. |
| Шкамо́к – | див. ворс, ті́на, шкамт (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Шкамт – | див. ворс, шкамо́к, ті́на (с.Криве Поле Верховинського району) |
| Шпунт – | повздовжній паз на ґонтині (с.Бабин, Яворів Косівського району). |
| Штаб – | див. ґе́вер, лупа́к, пла́шка (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Штоц – | див. канто́ва стро́почка, клі́тка (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Щир – | ряд дощок, який утворює конфігурацію даху. |
| Щит – | див. щир. |
| Щи́рики – | ряд дощок. Термін, який використовується при покритті ґо́нтом (с.Криве Поле Верховинського району). |
| Щири́ци – | див. щир. (с.Яворів (присілок Широкий) Косівського району. |
| Я́ловий ряд – | нижній ряд дощок покрівлі. Край даху (с.Яворів Косівського району). |
[/spoiler]
Стаття “Традиційні покрівельні техніки на Гуцульщині” − PDF (RAR) − 23,5 Mb
Стаття “Традиційні покрівельні техніки на Гуцульщині” − DJVU (RAR) − 1,2 Mb
ТЕМАТИЧНІ ПУБЛІКАЦІЇ:
Михайло МАТІЙЧУК. Автентичні покрівельні техніки та їх вплив на архітектоніку традиційних будівель в українських Карпатах // Журн. Народна творчість та етнографія. − Київ, 2008. − №3. − С.60-70.
