За виданням: Дмитро Яворницький. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Ч.II. – Дніпропетровськ: “АРТ-ПРЕС”, 2005. – C.3-29.
• Вступ • Про Івана Розсолоду і його родину • Про батька-запорожця • Звідки бралися запорожці • Запорозьке привілля й довкілля • Про гніздюків і січовиків • Війни та протистояння • Запорожці на відпочинку • Запорозькі люльки • Запорозька музика • Господарство запорожців • Укріплення й помешкання • Їжа й посуд у запорожців • Запорозьке вбрання • Зброя у запорожців • Козацькі коні • Гроші у запорожців • Запорозьке врядування • Здоров’я й довголіття • Характерники. Християнство на Запорожжі • Козацький похорон • Куди поділися запорожці • Біля двору Івана Розсолоди • Плани й карти у книзі • Деякі висновки з погляду сьогодення • Джерела
Довкола козаків і козацької старовини сьогодні твориться багато легенд і майже-казкових уявлень. Якими ж вони були насправді? Класикові української історії та музейництва Дмитрові Яворницькому колись пощастило зустріти майже-очевидця тих часів: навіть не онука, а сина запорозького козака! Іван Гнатович Розсолода, улюблений син січовика Гната Недоступа, у свої сто шістнадцять(!) років зберіг пам’ять про батькові оповіді з козацького побуту, а багато що встиг побачити й на власні очі.
Ці справді безцінні записи Дмитро Іванович вмістив у своїй першій великій монографії “Запорожье в остатках старины и преданиях народа”, розпочавши ними її другу частину. Будучи вперше опублікованою 1888 року, ця інформація разюче відрізняється від усіх інших оповідей на козацьку тематику, які вже значно більше повиті серпанком легенди.
Публікуємо сьогодні тут розповідь Івана Розсолоди, викладену Дмитром Яворницьким, без жодних змін, окрім розбиття великих шматків тексту на тематичні розділи й логічні абзаци — для легшого їх сприймання. Усі виділення в тексті також зроблені нами.
Наводимо також усі ілюстрації, вміщені в монографії, згрупувавши їх за темами розповіді.
“Батько дуже довго жили, а як умирали, то прохали поховати їх на старому кладовищі*, шоб тут люде не топтались по їх кісткам: вони знали, шо тут буде велике селище. Господь привів і міні богато на цьому світі бачити. І де я не виходив оціми ногами? Ходив і в Харьків, ходив і в Богодухів, і в Ахтирку, і в Красний-Кут, а в Києві був аж тричі, та все пішком”.
* Теперь оно называется старым – Д.Я.
– А не страшно вам, дідусю, умирати?
– Ні, панечку, не страшно, ничого не страшно. Я уже давно благаю Бога: Господи, дай смерть, та тілько с покаянієм; на цім світі жити, тілько гріха набиратьця.
По рассказам Ивана Игнатовича, он родился в Никополе, но детство и юность провел вместе с отцом на месте бывшего запорожского зимовника, где и теперь сидит хатою. Женился он в Полтавской губернии, и это сложилось таким образом. Отправился он по какой-то надобности в Полтавскую губернию и там в одном хуторе увидал “панночку”, “закохався” в нее да и женился. “Дворянка була, капітанська дочка, і землю мала (имела) собі; тілько на одну ногу кривенька була, а людина добренна, розумна. Велике мені спасення від тиєї женитьби було: тоді скрізь сарана тут літала; повиїдала хліб, листя на деревах, траву. Настав голод великий, ні в кого хліба нема. Так я було поїду до родичів своєї жінки, наберу у їх гречки, хліба, приїду додому та й живу”.
Вообще о первой своей жене Иван Игнатович отзывается с глубоким уважением и любовью. Но, к великому огорчению его, любимая им жена очень рано умерла (спустя шесть лет после брака), оставив ему дочь Ирину. “Теперь моїй Орині год вісімдесят буде, якщо жива, – вона десь помандрувала у Чорноморію. Чув, шо у неї і діти були, і шо у тих дітей діти; – то вже правнуки, та і од правнуков єсть покоління, – це вже праправнуки”.
Овдовев после первого брака, Иван Игнатович, спустя четыре года, женился вторично уже на простой крестьянке, от которой имел двух дочерей и четырех сыновей: Якова, Самойла, Петра, Ивана, из коих старшему 53 года, а младшему 30 лет. Он прекрасно помнит еще царицу Екатерину.
“Як я родивсь, то тоді була ще цариця: я довольно знаю, як вона бігла сюди, – тоді тут усе милі (каменные столбы) ставили”.
Иван Игнатович ведет жизнь поистине отшельницкую: уже больше пятнадцати лет не пьет водки и не ест скоромной пищи. “Тільки мені й скорому (т.е. скороми), що пампушки з медом, олія та молоко, а інколи хлібця мнякенького пожуєш – от тобі і все”. С виду Россолода довольно высокого роста, худощав, держится немного сутуловато, носит узкую, средней величины, бороду, на голове длинные, густые волосы, едва только посеребренные сединой. На мое удивление, как это Россолода, прожив столько лет, почти не поседел, он ответил: “У мене порідня така, та ще й то сказать вам, паничу: то пустий волос, що сідий”.
Старик чрезвычайно богомолен: каждый воскресный и праздничный день он пешком ходит в церковь, что составляет в оба конца около десяти верст; летом живет отдельно от семьи в “келье”, построенной в саду над рекой, на месте отцовского зимовника. Своим аскетическим образом жизни и глубокою религиозностью он внушает к себе необыкновенное уважение всем своим односелянам. Он говорит мало, потому что страшно устает, но зато весьма охотно и до крайности симпатично; по временам из его старческих глаз капают горячие слезы… И слова столетнего старца звучат, как глас какого-нибудь ясновидца, как слова ветхого деньми патриарха.
Перенося с покорностью многие тягости настоящей жизни, старик Россолода жалуется лишь на бессонницу да слабость сил. Бессонница сильно одолевает его. “Оце ляжеш спати, так не заснеш ні за що, а так лежиш, та й годі; і не знаєш, чи воно день, чи воно ніч, тілько шо заплющиш очі”. Немало страданий причиняет старику и то обстоятельство, что ему почти невозможно лежать: “кістки болять, тілько й лежиш, що на спині, а на боках так совсім не можно: оце на ладижках такі струпи поналежав, що й доторкнутьця не можно. А ще гірш мені уставати: Боже, як важко! Та й очі плохі стали, увечері бачу, так як скрізь сито”.
Было воскресенье, когда я явился к Ивану Игнатовичу Россолоде. Погода стояла на дворе чудесная. Прошед из двора в сад, я увидел здесь небольшую хатку, в виде куреня, и приблизился к ней; оказалось, что это летнее пребывание Россолоды, известное на его языке под именем “келии”. Поздоровавшись и перекинувшись двумя-тремя словами о погоде, я тот же час приступил к расспросам о житье-бытье запорожцев. Россолода, будучи предупрежден о приходе к нему “запорожского пана” – так звали меня в селе, охотно отвечал мне на все мои вопросы. Весь рассказ его записан мною буквально, в несколько приемов.
– Гай, гай, дідусю, які ж ви похилі!
– А як же ж мені, паничу, не бути похилому, як мене Господь держить на цім світі уже більш ста год!
– Це ж, мабуть, Господь і держить вас задля того, щоб знати мені од вас те, що треба.
– А що ж Вам треба?
– Та треба мені розпитати вас дещо про запорожців; що воно за народ такій був, як вони жили і де вони поділись, щоб по їх жисті і споминати їх.
– Себто, бач, правди у їх допитатьця?
– Так, так, любий дідуню, правди допитатьця у їх. А чи не чули про них чого-небудь?
– Як не чув, як мій батько та були* із тих самих запорожців.
* Малороссы об отце, даже и заглазно, говорят во множественном числе. – Д.Я.
– Он як!
– Так іменно! Сперш вони були у помішниках, коли чули, при отаману Перебійнису.
– Як не чув? Чув.
– Да, так ото вони були у помішниках у пана отамана, бачили ту Січу, може там скілько раз, ходили і на війну з козаками, а потім вийшли із Січі та й сіли отут саме, де й я сижу; тут вони і бурдюжок собі поставили, тут і одружились, а одружились уже старенькими, – так, мабуть, год шестьдесят їм було. Найлюбійшим сином був у їх я. Оце було як загуляють, як зап’ють, то зараз і кричать: “Ех, Ясько, будеш у мене запорожець!” Вони й водили мене по-запорожськи: обриють голову, то так і ходиш, як та салотовка.
– Чим же вони брили?
– Бритвою! Гостра така була, шо наче вони гладять, а не бриють.
– Так ви, діду, із настоящих запорожців?
– Із настоящих запорожців, та ше й сам трохи запорожець, бо як крестили мене, то батько ще й пороху підсипали у купіль, щоб загартувати, бачите, із самого малку, – уже така поведенція була у тих козаків.
– Ну, скажіть же, любий дідуню, звідкіля ті запорожці набирались?
– Звідкіля набирались? Відовсюди. Той звідтіля пріїде, той звідтіля прійде, з десятка до двадцятка, а з двадцятка до тридцятка – та так ціла сила і набиралась. У Січ пріймали усякого, тілько мення переставляли: де хто з-під пана утече, пріймуть; де хто од батька та од матері біжить, пріймуть; де якій жінку покине, пріймуть; так аби до Січі докотив, то й живе там, не вигонють. Зараз єму чуприну заведуть і готов, зараз і зодягнуть. Оце прийде, бувало, до запорожців чоловік босий, голий, а вони єго уберуть як пана. Та воно й дива нема: у їх сукон тих, одежі, так яких хочеш сортів і скілько завгодно можно було достати. Отак вони і набирались. А інколи так і дітей хапали по городах: приманють гостинчиком та й похопають. А вже на Січі воля вольна: не захочеш жити, іди собі хоч зараз. Прийшов якось на Січу городивик, а у запорожців саме піст був, треба до церкви ходити. Став і він ходити; увесь піст ходе та й ходе. “А шо, батьку, уже мені обридло ходити!” – “А як обридло, то бери гроші та й йди”. Дали єму три пуди мідняків, він і подавсь.
– А кому ж вони дань платили?
– Аж нікому! Вони самі собою жили, – так, козаки, лицарі та й годі.
– І багато ж їх, скажіть, було?
– Точно доказати вам не докажу, – Бог їх знає, а так як подумаю собі, то наче тисяч двадцять і було, або й більше. Його сила тяженна була, – того запорожця! Кажуть, будьто їх було сорок-сороків, та це вже тоді, як вони виходили відціля. Треба було народу великого, як привилля велике було.
– А привилля таки справді велике було?
– Привілля так уже так, шо привілля! Теперь такого ні близько, ні далеко нема. Та шо теперь? Теперь так, шо волен та недоволен, а тоді так, шо і волен і доволен. Недаром же кажуть, як жили ми за цариці, їли паляниці, а як стали за царя, так не стало й сухаря. Теперь як сказати, шо воно тоді було, так і не повірять. Тоді цвіти усякі цвіли, тоді трави великі росли.
Ось тут, де теперь у нас церква, так така була тирса, як оцей ціпок, шо у мене в руці, як глянеш, так наче жито стоїть; а комиш, як той ліс, – іздалека так і біліє, так і вилискуєтця. А шо вже пирій, ковила, мурава, орошок, кураї, бурундуки, то як увійдиш у них, так тілько небо та землю і видко, – діти, було, гублятця в траві. Оце підніметця угору, виросте, та вп’ять і впаде на землю, та так і лежить, як та хвиля на морі, а поверх неї уже й друга росте. Як запалиш було її, так вона неділі три або й чотирі горить. Підеш косить, косою не одверниш, поженеш пасти коней, то і не побачиш їх, загониш волів, тільки роги мріють. Чи випаде сніг, чи настане зіма, байдужисінько: хоч якій буде сніг, а трави не закриє. Пустиш собі чи коня, чи товаряку, чи овець, так вони так пустопаш і пасутця, тілько коло отари і ходили чабаньці; а як загониш їх у траву, так вони поміж нею наче комашня мріють, – тільки увечері і вздриш; тоді вже коло їх роботи, – вибирати тирсу, шо поналазе у вовну!.. А шо вже поміж тією травою та разних ягід, то й казати нічого. Оце як вийдеш було у степ та як розгорниш траву, то полуницю так і бери руками. Оцієї погані, шо теперь поразвелась, ховрашків та гусениці, тоді і не чути було. От які тоді трави були!
А бжоли тієї? А меду? Мед і по пасіках, мед і по зимовниках, мед і по бурдюгах так і стоїть було у липовниках: скілько хочеш, стілько і бери: більш усього від диких пчіл. Дика пчола скрізь було сидить: і на комишах, і на вербах; де буркун, у буркуні, де трава, у траві. За нею і проходу не було: то було вирубають дупла, де вона сидить.
А ліса того? Бузинина, свидина, вербина, дубья, грушья! Груш було як напада з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на соньці, пока не попечутця. Садки такі були, наче сукном покриті, – патока з них і тече. А товщиня ліса яка була? Верби так іжи-Богу десять аршин у обхват…
Земля свіжійша була, ніхто її так не вимогав, як теперь, сніги лежали великі, і воду пускали велику, то і дерево росло добре.
А звіру, а птиці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки*, виднихи** — так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх кійками били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того, їжака?.. І казати нічого! Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові; вони більш усього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавні яку свиню, то скорійш кидайсь на дерево, а то хрю! хрю! чмак! та до тебе, так рилом і пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього, товкиць рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні; вони цілими табунами ходили; косяка три-чотирі так і ходять…
* “Той же вовк, тілько злійшій над вовка” – І.Р.
** “Звірь – схожій на лисицю, тілько живе в воді. На ньому така кожа, наче іскри сиплютця, а як погладиш, то він так і виліскуєтця”. – І.Р. Очевидно, речь идет о речной выдре. – Д.Я.
А шо уже птиці було, так, Боже великій! Качок, лебедів, дрохов, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, титарваків, куріп’ят, – так хо-хо-хо!.. Та все які плодючі! Одна куріпка виведе було штук двадцять п’ять куріп’ят за місяць, а журавлі як понаплодять дітей, то ходять та тілько крюкають. Стрепетів сильцями ловили, дрохов волоком тягли, титарваков, як настане ожеледиця, дрюками били. І шо то за сила тієї птиці була? Як підніметця з землі, сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гілля не видко: самий ком’ях висе; а як спустиця на землю, то вона, наче долівка, так і зачорніє. А лебеді як заведутця битьця проміж себе, то піднімуть такій крик, шо батько було вискочуть із бурдюга та давай на їх стрілять, щоб порозгонить, а вони піднімутця вгору та тілько порось-порось-порось!..
Нема теперь і тиї сили риби, шо тоді була. Оця риба, шо теперь, так і за рибу не считалась. Тоді все чічуга, пістрюга, коропи та осетри за все одвічали. У одну тоню її витягали стілько, шо на весь курінь ставало.
Та все тоді не так було. Тоді і зіми теплійш були, ніж теперь, – це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас холода, а тоді єго не дуже чути було. Від того тоді і сіна ніхто не запасав, хіба тілько як думали йти у поход, то для тих коней, шо під верхом ходили. Тоді і урожаї луччі були, – хоч і сіяли трошки, а родило богато: як чотирі мішка посіє, так триста кіп нажне, треба було вісім женьців, шоб зняти те все до Покрови.
Батю мій, і де воно те все поділось? І очам своїм не вірю! Ось тут, де теперь наша Чернишівка, тут ні однісенької хати не було, одно тільки батькове привілля, а теперь де той і народ набрався і коли він те все повиводив. Теперь і вода переміряна, і земля перерізана, а шо вже до ліса, то і казати нічого: шо на сани, шо на полудрабки, шо на олійниці, то на те, то на се, то так усе і повирубували. Де пряменьке, гарне та міцненьке деревце, то єго зараз же й зведуть. А тут як пішла ще по лісу товаряка, то і пеньків не зосталось, а шо ціле було, то позасихало, то попропадало. Та й сама скотина ходе як нежива… Як повирубували ліса, пішла на села мошка; за нею теперь і світа божого не видко, а бідній скотині так і отдиха нема: так і ходе уся облита кров’ю. Теперь дайте ви отій свині, шо ходе, шматок хліба, то вона й здохне од нього. А чого? Не привикла їсти!.. Та все теперь перевелось: гадюк не стало, повиорали, а в болотах і жаб не чути, повиздихали, та й болота теперь чи єсть.
Ілюстрації – природа й прикметні місця, пов’язані з козаччиною:
– Так от як воно було! Ну, а як же запорожці розпоряжались тією землею?
– Так розпоряжались, шо вона у їх була вольна, обтова; так, де хто оббере собі місто, де кому охота припаде, там і сіда, де хто живе, там і владіє: ти живеш тут, так тут і владій, а ти живеш там, так там і владій. І Боже мій, і батечку мій, один од другого оре на двадцять верст! Так і жили запорожці. Оце викопа собі землянку, заведе яку-небудь худобину та й кочує. Тілько такій зветця уже не лицарем, і не товаришем, а сиднем, або гніздюком. Так таки й звутця: сидні та й сидні, гніздюки та й гніздюки. Вони були жонаті, діток мали собі, а жили так собі по п’ять, по десять чоловік, розводили худобу, занімались охотою: той підстереже козу, той уб’є кабана, та нанесуть махану того, що ціла біда. До них приходють уже деякі із Січі та й харчуютця. Гніздюки і пасіки розводили, і мед готували. Худоба – ото саме їх і багатство, а з Січі вони вже паю ніякого не брали.
Січовики – то вже особа статья. Вони жили так, шо їх і не вгадаєш: сегодня тут, у Січі, а завтра Бог знає де: по степах, по балках та по вибалках; зберутця у ватаги та й чимчикують, куди треба. Ці вже на війні розживались. Розбивали разні городи, лядські та турецькі, і забирали там, шо тілько можно було забрати.
Більш усього воювали турка та шматували татарву, – сусідське діло: татари жили на тім боці (левом) Дніпра, а запорожці на цім (правом), так від того частенько приходилось їм битьця проміж собою. А сварка більш усього із-за коней була: то козаки перегонять до себе косяк татарських коней, то татари переправлять до себе косяк козацьких коней. Як татари украдають у козаків коней, то й слід метлами заметуть, щоб не видко було, як шукати, а як козаки украдають коней у татар, то сядуть на той слід та й… шоб бачила паскудна татарва, хто у неї коней побрав.
А с турками так усе за віру бились. Батько було частенько розказують про ті баталії козаків с турками. Оце, кажуть, як ускочють запорожці у якій-небудь турецькій город, то перш усього норовлять, шоб запалити єго з трьох сторон. Запалють з трьох кіньців, а на четвертий постановлятця та й ждуть, поки бігтимуть турки: як тільки біжить якій-небудь, то зараз же й кладуть єго на місті. Отак обкерешують спершу турок, потім переб’ють туркень, а тоді вже берутця за турчат. Як ускочив запорожець у турецьку хату, то зараз дивитця у піч, чи нема там горячих паляниць, і скільки б їх там не було, то він усі понастромля на ратище, повитяга із печі та в міх. Після того уже шука дітей. Як найшов, зараз одсува лаву од стіни, заводе їх за лаву, присуне її знову, так шоб вона прійшлась якраз протів горла дітей, та так усіх одразу і подуше, шоб не росло погане кодло на погибель христіян. Не любили запорожці турок, дуже не любили, від того так лютували і над їх дітьми.
Оттак же не любили вони і ляхов. З ляхами бились більш за землю. Тут вони уже не своєю силою воювали. Оце як ідуть у Польщу, якій там город чи слободу брата, то зараз попереряжуютця, візьмуть с собою барабан та трубу, прийдуть до кузень, позабирають молоти, та й їдуть тоді. Приїдуть у город, пустятця скрізь по вулицях, підійдуть під вікна та й слухають, шо то ляхи проміж себе балакають. А тут молоді ляшки сидять на стулах та вихваляютця перед панянками, хто скілько козаков поб’є: “Я, каже, шість чоловік один тієї погані переб’ю”… А старі сидять на стулах та в карти грають: “Моя сто б’є!” — “А моя двісті!” — “А моя триста!” — “А моя чотириста козаків поб’є!”… А тут запорожці як ударють у барабан та як брязнуть у оболонь, так вони, як ті горобці, так і кинутця, хто куди піймав.
Отоді вже їм лоск: бо де уже козаки нападуть кого, то нікого не помилують, бо їх ніхто не зборе. Наскочуть на якого пана, то сперше всього допрашують, де у нього гроші. Як попадетця боязькій пан, то тут же одразу і скаже, де у нього гроші і добро всяке. А як попадетця тугій пан, то запорожці уже прибирають разні способи, шоб розв’язати єму язика. “Ану, хлопці, обуйте єго в червоні чоботи!” То хлопці і обують його; як пить дадуть, і облуплють голову і підшкварять огнем п’ятки! Тоді і тугій скаже, де й гроші, де й шо друге. І чого тілько вони тим ляхам не виробляли? І кожі на головах ножами облуплювали, і гу-на сверлами вивірчували, і голою ср-кою на горячі сковороди сажали, і огненними підлисками підошви підпікали, і жигалом очі висмалювали. Одного ляшка як підпикли під ср-ку, то він поки і вмер, то все окарач ходив.
І боялись же їх ляхи! Оце як іти на войну протів запорожців, то вони перше усього гадають, де то ті запорожці кочують. Та це кинуть-розкинуть на картах, або на чому другому, та й кажуть: “Ще далеко прокляті харцизяки від нас; десь на своїй землі п’ють та музики водять”. А де там у чорта вони п’ють! Вони уже коло самого носа ляхви. Понасипали у чоботи запорожської землі, позабирали в руки по кущу терну, посідали на коней та й ідуть по лядському шляху, а ляхам сдастця, шо вони десь ще на своїй землі. Тоді вже як підберутця до самісеньких ляхів, та як крикнуть всі одразу, як засвистять у суремки, так бідні ляшки ті от одного страху подохнуть… І поїдуть геть собі запорожці, а їм усе сдастця, шо ті суремки грають. Та вже сьомого году ляхва довідаєтця, шо то одні суремки свистять, а запорожцев уже, Бог зна, коли нема.
Великі вояки були! Батько було як почнуть розказувати про ту удаль запорожців та про баталії їх с турками, або татарами та ляхами, так аж страшно слухати. А оце літом, увечері, як почнуть було прудитьця коло кабиці та як спустять с себе сорочку, так аж моторошно дивитьця на них: усе тіло, наче те решето, пошматовано та побито кулями, а на плечах та на ногах мнякоть так і тіліпаєтця.
Страшенні вояки були! А тілько у себе, на Січі, нікого не трогали, хіба одних жидів. Жидам інколи таки плохо приходилось од запорожців. Як почують, шо де прошкодили, то вже бережись, а то як де нагрюка- готь якого, то тут йому й капець! У запорожців така й балачка була: “а нумо, пани-молодці, кукіль з пшениці вибирати!” Сміха було, як розказують батько про тих жидов.
Іде якось запорожець зімою по степу, а єму назустріч жид.
– Здоров, жиде!
– Здоров, пане!
– Чи ти чув, як кує зозуля?
– Чув, та мало!
– Ну, хоч і мало, а все ж таки я хочу послухати, як вона кує. Полізай ось на це дерево та й куй.
От жид зліз на дерево та й кричить: «Ку-ку! Ку-ку!», а запорожець бац єго із пістоля: “Яка ж таки зозуля кує зімою!..”
Сидить раз запорожець під дубом, п’є горілку, а по шляху іде кудись у базарь жид.
– Стой, жиде! А як ти молишся?
– Та так, як і ви.
– А як ти хрестишся?
– Та так, як і ви.
– А перехрестись!
Жид перехрестився.
– Ах ти, псяюхо! Так ти ще й глумишся над моєю вірою! Ну, ось виси ж та отут, на дереві!
Зараз його за ноги та й повісив.
– Як нагодитця хто, то той тебе одчепе, а як не нагодитця, то тут тобі й хата!
– Невже ж, діду, запорожці усе воювали та воювали і не було їм ні спокоя, ні спочина?
– Ні, був їм і спокой і спочин. Вони оце б’ють-б’ють ляхів або турків, а потім як приїдуть із войни на Січу та повикочують на вигін бочок десять або й більш горілки та як загуляють, так неділі дві, або й три, і світа божого не бачуть. І де, як, шо у них і явитця усе? Тут у їх і воловина, і телятина, і гусятина, а вже горілки, меду, пива – так і счету не було, бо все дешево, не так, як теперь. Танцюють, музики водять, у карти грають, пісні співають; а потім того давай куфи вивертати, посуд бити. Одним словом, таке виробляють, шо куди вам!
Розкіш їм велика була: одно знають — воюють та підгулюють. А деякі полягають коло куренів та попихують із люльок, та балакають, та радятця, звідкіля знову заходили на татар та ляхів; а деякі посідають на коней та випережають один одного; а деякі понастановляють високих стовпів, понамазують штани медом, шоб цупко було держатись, та лізуть на верх, переганяють один другого.
Ілюстрація – козаки відпочивають:
– Так вони, кажете, і люльки курили?
– Де вже запорожці та не будуть люльок курити? Це саме перше діло у їх. А же ж ви чули про того запорожського отамана, шо, розказують, як принесли єму паску на великдень, а він замість того, шоб розгівлятьця, і каже: “нехай, козаки, паска постоє, а ми сперше люльки поцупим”, – то ж воно саме у запорожців і було. Люлька у їх – сама перша подруга. Запорожець як сів на коня, як запалив люльку, так верстов шість або й більше смале та й з рота й не випуска. У їх на счот люльок ше й от шо водилось: окрім того, шо кожний козак мав собі люльку, а то ше і в кожному курені була люлька, – “обчиською” звалась, – велика така, повицяцькована бляхами, повсажена намистами та повибита дорогими каміннями*. У їх були і особі майстри, шо люльки робили.
* Одну из таких трубок мне удалось найти в с.Покровском, Екатеринославского уезда, где была последняя по времени запорожская Сича. Трубка эта имеет больше четверти длины и около четверти толщины, только без всяких украшений. – Д.Я.
Ілюстрації – козацькі люльки:
Після люльки найбільш усього вони любили музику. Оце було як соберутця та як уріжуть, так і самі танцують, і земля танцює, і ліс, і вода танцює. Уже протів їх ніхто в світі не витанцює. Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. А як перестане музика, то вони й самі танцюють. Оце візьмуть два чоловіка в руки ослон, один за один край, а другій за другій край, постановлятця друг протів друга та так і танцюють. Шо за втішний народ був!
– Прямо шо втішний! На чем же вони грали?
– На всякій усячині: на ваганах, на ріллях**, на басах, на цимбалах, на сопілках, на свистунах, на скрибках, на кобзах, на козах, – на чім попало, на тім і грають.
** Рилля или реля тоже, что лира. – Д.Я.
– Шо ж вона за кобза така?
– Кобза — це така штука, шо вона скидаєтця на вагани, тілько вона круглійша і пузатійша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці і с срібними струнами. Довжини буде аршина півтора. Я добре пом’ятаю її, бо скілько раз держав у руках.
– А шо ж воно за коза така?
– Це така кожа, з ніжками та з пищалками, зодрана с кози: надме її, положе під мишку, пищалки у рот уставе, рукою придавлює та й грає.
Ілюстрації – музичні інструменти:
![Запорозька бандура [торбан]](https://my.etnoua.info/wp-content/gallery/djavornyckyj/Zaporozhzhja_DJavornyckyj_2005_Ch-2_Rys-03_web.jpg "Запорозька бандура [торбан]")
– Так ото їм тільки й роботи було, шо война, люльки та музика?
– Ні, вони занімались і другими ділами.
– А якими ж?
– Та всякими. Вони й самі коров доїли, самі і сир виробляли, самі й масло били; між ними було усякого сословія: шевці, кравці, ковалі, гончари, столяри; були й такі майстри, що робили вози, гарбички, – тоді цих німецьких бричок не було, а були невеличкі вози, аби тілько хліба привезти або сіна наложити; ці вози робились з двома війями, – одно спереді, а друге ззаді, шоб швидче можно було запрягати коней, коли пробіжить чутка, шо йдуть татари. Були між ними і такі, шо колодязі копали, льохи мурували, каюки робили, – каюк у кожного запорожця був, на такій же манір, як і теперь; були такі, шо табуни стерегли, товару* гляділи, коло отар ходили, – ці вже і особе званіє мали: чабани; а то були і такі, що сади салили, огородину розводили: капусту, кавуни, дині, огірки, табак; були лікарі, що рани залічували, од гадюк відшіетували; такі, шо по пасікам сиділи, хліб у степу обробляли, були й такі, шо начальству прислужували, – хлопцями, або молодиками звались. Усяких було і всякого занятія.
* Товаром или товарякою называют малороссы рогатый скот. – Д.Я.
– Розкажіть же тепер міні, дідуню, які були у запорожців кріпості.
– Кріпості? Січа – ото у їх і кріпость: коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця, куди ставлялись пушки; були у їх кріпості і в паланках, – по-нашому уїзд, по-їхньому паланка, або суд. Оце і всі кріпості, а більш і не чув, шоб вони у їх були. Вони так жили, шо нікого не боялись.
– А як же у тій Січі було?
– У Січі куріні у їх були; такі хати; як п’ятдесят хат, то й курінь. Ці куріні ставлялись один до другого причілками, а робились на стовпах та на сволоках, без димарів. Від того, як затоплють було грубу в куріні, то дим іде прямо через оселю, – так і курить, так і курить, – за ним-то єго і куренем прозвали. Серед сіней куреня ставляли кабицю, над кабицею клали залізну перекладину, на залізну перекладину вішали залізні крючки, а на крючки надівали казани та так і варили страву. Оце запалють кабицю, понавішають над нею казанів, а самі полягають животами вниз округ кабиці та люльки смалють та балакають дещо про ляхів, татар та турок. А тут же, серед куренів, стояла у їх церква, дерев’яна, у один ярус, крита гонтом, а коло церкви дзвіниця, у два яруси, теж дерев’яна. У церкві були у їх дорогі євангелії, – так добре обробляні у золото, шо аж горять було, ікони, корогви, хрести, каністас, увесь мідний, а зверху визолочений, а царські врата із чистого серебра. Коло церкви була школа, де вчились молодики читати та співати на криласах; а понизче школи стояв будинок кошового, а там, коло будинка, писарьска. От як воно було в Січі.
– А чи так же воно було коло Січі?
– Ні, там уже інак. Коло Січі, по степах, скрізь кущами стояли бурдюги, себто по-нашому землянки*, чоловік на п’ять, на десять, а іноді й більш. У такому бурдюзі і мій батько жили. Бурдюги робились просто. Викопа запорожець ямку, поставе в ямку ліску, нагорне округ неї землі, обставе кураєм, обліпе кізяком, обмаже глиною, виведе мечеть, шоб хліб пекти, зробе кабицю, шоб страву варити, та й живе собі, як наче пан якій у хоромі. А шоб бачить, що воно дієтця у степу, зробе собі у бурдюзі маненьке, кругленьке, наче тарілочка, віконечко, вставе в нього скло, скверненьке таке, зелене, рябе та с каміньцями, с кругленькою ряминою із чотирьох трісочок, та й дивитця через нього із бурдюга. Як і в куріні, так і в бурдюзі, димаря не полагалось; у бурдюзі і груби не було, а була мечеть, схожа на піч, тілько низенька, зроблена з дикого каміня. Як запалиш було цю мечеть, то з неї полим’я так і паше, а каміння як розгорятця, так як огонь зроблятця. С такою мечеттю холода нічого було боятись…
* Татарское слово “бурдюк”, что значит “вывороченная целиком шкура животного, просмоленная и употребляемая как сосуд для жидкости”. – Д.Я.
Де в яких бурдюгах і вбранство було: по стінам висіло оружжа, на покуті стояли розмальовані під золотом образа, попід стінами прироблені були лавки, ослінчики, щоб було де сісти, а котрий бурдюг, то ще й килимами вислан.
Такі бурдюги скрізь розкидані були по запорожським паланкам проміж зимовників. Вони откриті були для всякого і ніколи не замикались, бо там так було, шо чужого ніхто нічого не зачепе. Як їде або йде куди-небудь хазяїн бурдюга, то так і зоставля його, а на стіл іце й страву кладе. Хто хоч, той і заходь. Оце чвала там де-небудь якій чолов’яга по степу, і захотілось йому їсти. Баче, стоїть бурдюг; зараз завернув до нього, найшов там казан, пшоно, сало, або рибу, викрисав вогню, розвів багаття, зварив собі обід, сів і з’їв, напився води, ліг і спочива після обіда. Запрета ні в чом не було. Як прійде хазяїн, то він ще й рад гостеві, він його привіта, наче батька, бо тілько йому і родини на широкому степу, що захожій чоловік. А як захожій не вспіє побачитися с хазяїном бурдюга, то, наївшись і віддохнувши, робе маленькій хрестик із дерева, ставе його серед бурдюга та йде собі з Богом, куди треба. Це шоб знав хазяїн, шо був захожій чоловік.
От як воно було у запорожців. Не дуже красовиті були їх оселі, а зате дуже привітні. Теперь увійдеш у хату, так вона красить вуглами, а не красить пирогами, а тоді вона красила не вуглами, а пирогами. Окрім бурдюгів та куренів, були у запорожців ще й зимовники; це вже таке, наче постоялий двір: хата, а коло неї кругом повітки. До зимовника було як дійде хто, то сперше всього кричить: “пугу-пугу!”. А йому одвічають: “козак з лугу!”. Тоді вже й пускають. А як увійшов у сіни, то ратище клади на тяжі*, а в хату не носи.
* То же, что и “кабыця”. – Д.Я.
Ілюстрації – військові походи, помешкання, Січ:
– Добре, любий дідуню, добре. А чи не знаєте, яку ж пищу потребляли запорожці?
– Всяку пищу потребляли: м’ясне, овощу, рибу; всячину їли, голодом себе не морили. Та й нічого було морить, коли скрізь і звір’я, і птиці, і риби, скілько хоч. Звірей ловили капканами, птиць били із ружей, а рибу ловили ятерями, неводом та все і потребляли; одним словом, їли запорожці ласо, бо вони самі собі й варили, самі собі й пекли. Одного тілько й мало було у їх, печеного хліба; замісто хліба одвічала тетеря; як шо таке, зараз за тетерю. Тетерею називалось тісто із житної муки, розведене молоком або водою з медом; його оце як замішають, то воно бува ріденьке-ріденьке, потім кисне, після чого уже робитця густим; тоді воно й готово. Як схотів який запорожець їсти, то зараз бере казан, віша його на кабицю, налива в казан води, в воду кида тетерю, до тетері підбавля пшона, а до пшона риби або раків, та тоді й варе. Зваривши, їсть і горілкою запива, а якщо єсть наливка, наливкою. Горілка у їх завсегда була; вони привозили її із городів, а наливку робили самі, у себе на Січі; в Січі вони робили і пиво, на своїх броварнях, і мед, і ситу, і варену із озюму або інжирю з горілкою, спареною на огні, робили вони і настой із комлицкої ірави або із папороті та й пили з овечим молоком.
– Все це добре, а із чого ж їли запорожці?
– Їли більш із корит, бо мисок не любили: блощицями, кажуть, воняють. Череп’яного та скляного посуда теж дуже не любили. Та як їм і с тим черепком та склом і возиться? Ще переб’єш! Посуд у їх робивсь більше із міді або із чавуна; казани, кострюльки – це їх було, а горшки, глеки та кухлики, – це вже або турецьке, або городянське. У череп’яному посуді запорожці більш усього свою здобич ховали; візьме горщик, накриє його сковородою або якою залізячкою та й закопа у землю. Окромя казанів та кострюль, були у їх і коряки, тілько вони робились із дерева, більш усього із вербини, а вистругувались так чисто, шо аж вилискуютця було на соньці, – це ті корячки, шо звались у запорожців “михайликами”. Були у їх і ложки, дерев’яні і такі, як теперь у панів; були баклажки, штопи, графини, чарки, тілько те все не їх заводу. Самі вони жили дуже просто. Якось лучивсь до їх охвицер від цариці, так вони наварили страви, насипали її у корито та й давай його угощати*. Одним словом, по-простецьки.
* Речь идет о генерале П.А.Текели, которого запорожцы угощали из корыт после разорения им Сичи. “Хоч с корыта, та до сыта”. – Д.Я.
Ілюстрації – козацький посуд:
– Розкажіть же теперь мені, дідусь, як зодягались запорожці.
– Зодягались запорожці добре, ходили і браво і чепурно. Вони, бачите, голови брили: обриє та ще й милом намаже, щоб добре, бач, волосся росло; одну тілько чуприну** кидали на голові, довгу таку, з аршин, мабуть, довжини, та черну та кучиряву. Заправе її, замота за ліве вухо разів два, або й три, та й повісе, так вона й висе аж до самого плеча, та так і живе за вухом… Якби піймав за ню, то було б за що подержати!.. А інчій візьме та перев’яже свою чуприну стрічкою, закруте її на лобові та так і спить, а ранком як устане та як розпусте її, то вона наче хвіст у вівці зробитця. То все на вихвалку! Дівчата коси кохають, а запорожці чуприни. А як уже дуже довга виросте, тоді замота її сперше за ліве вухо, а потім проведе поза затилком, перекине на праве та так і ходе.
** Чупрына от слова “чуб”, а слово “чуб”, с персидского “чоб” – гроздь, кисть, пучок. – Д.Я.
Бороди теж брили, тільки одні вуса зоставляли, і кохали їх довгі-предовгі. Оце як нахвабрить їх, як начернить та як розчеше гребешиком, так хоть він і старий буде, а вийде такій козарлюга, шо тілько хить-хить! Довгенні вуса кохали! Інчій візьме їх обома руками, підніме вгору та позаклада аж за вуха, а вони ще й нище вух звисають. Отакі-то вони вусарі були! Положим, де в яких і маленькі вуса були: так, як у якого волос росте, а тілько шо вуса вони дуже любили.
Оце він як чуприну замотав, вуса розчесав, тоді вже зодягаєтця у свою одежу. Одежа у їх була на дроту* та на бавовні, на шовкових шнурках та на ґудзиках, їз тонкого сукна та все разних цвітів: той надіне голубе, той — зелене, той — червоне, – хто якого забажа; тілько сорочки були своєї рукодії, бо бамаги** тоді ще не знали.
* “У середині дріт поставлений: скільки хочеш бий, то не проб’єш”. – І.Р.
** Бумажная ткань. – Д.Я.
На голову надівали високу шапку, гостру, с смушевою околицею, у четверть ширини, с суконним або червоним, або зеленим дном***, у півтори четверті довжини, на бавовні, с золотою перепискою, с срібною китицею на самому вершечку і с гапличком до неї, пристібувати, щоб не моталась. Околиця на шапці іноді служила козакові заміст[ь] кисета або кишені; туда він, як коли, кладе було табак, кресало, люльку, ріжок з табаком; особливо люльку: як виняв із рота, так і застромив її за околицю.
*** Вершком; красный вершок у некоторых называется “солодким дном”. – Д.Я.
Шапки робились більш по куреням; якій курінь, така і шапка, такий і цвіт на неї. Перед тим як накладати шапку, козак отділе от чуприни пучечок волосся і напусте його на перед лоба, потім замотує саму чуприну за вухо і тоді вже наклада на голову й шапку.
Як наложив шапку, тоді він уже і козак. Це – саме перше і саме главне одіяніє козака. Потім уже надяга каптан, довжини до колін, червоний, з ґудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами назаді та з двома крючками на боках, для пістолів. Застебне той каптан ґудзиками, підв’яже поясом і готов. А пояса робились або шалеви, або шовкові турської та перської рукодії, широкі та довгі. Не такі, шо теперь наші парубки носять, шо там замотують їх по середині живота та зав’язують спереді вузлом, а такі, як ото черниці роблять попам; довжини – аршин з десять або й більш, а ширини четверті півтори або й зовсім дві. Края у їх робились позолочені або посеребряні, а на самих коньчиках прив’язувались шовкові шнурочки. От, як треба козакові підперезатьця, то він прив’яже пояс шнурком до гвіздка та й качаєтця кругом, та так і намота на себе увесь пояс. Потім шнурки зав’яже або позаді себе, на спині, або на боку, а позолочені края зоставе спереді, на животу, та так і ходе, як той лицарь.
Пояси були разних цвітів: зелені, червоні, голубі, коричневі. Окрім таких довгих поясів, носили запорожці і коротенькі, зроблені з кожі або з волоса. Ці вже були такої довжини, шоб тілько обхопить живіт. На них сзаді навішувались китиці, а спереду гаплички, пряжечки, реміньчики для пістолів, для люльки, кінжалів та шаблі. Шаблі носились низько: як іде козак, то вона за ним так і волочетця.
От як надів запорожець червоний каптан, підпиризавсь поясом, почіпив на себе кінжал, повісив пістолі, шаблю, тоді вже він надіва черкеску, або жупан. Це уже простора та довга одежа, до самих кісточек, с широкими рукавами, так наче підризник у попа, або оте плаття, шо надівають на себе по городах архирейські півчі.
Черкеска уже була другого цвіта, ніж каптан: як каптан червоний, то черкеска або голуба, або синя. Вона була теж на зборах та на шнурках, уся золотом гаптована, з разними полосками, повимальованими та позакарлюченими, с позументами, гапличками, ґудзичками, по тонкому дроту і с широкими-преширокими рукавами з проріхом, або, як там кажуть, з роздерами, чи з роспорами*.
* Иначе с вылетами. – Д.Я.
Роспори ці робились якраз у тому місці, де згинаєтця рука по локтю, четверті півтори удовж; вниз за роспорами іде вже шитий рукав, а нище його заковраші, чи, по-нашому б, завороти, зроблені з голубого бархату. У такі рукава просовували руку або прямо через заковраші, ті, що на коньцях рукавів, або через роспори, ті, що по середині рукавів.
Як рука просунута прямо через заковраші, тоді рукав черкески пристегувавсь гапличком, коло самої кисті, до рукава каптана, від чого й виходило, шо коло кисті рукав черкески був узенькій, а вище, до локтя, широкій та ще й з роспором. А як же рука просунута через роспори, тоді виходило, шо на кожній руці козака надіто було наче три рукава: два лежать, а один ззаді метляєтця. Ті, що ззаді метлялись, можно було заложите за спину і вмісті зв’язати там. Від чого і виходило, шо як іде запорожець верхи, з зав’язаними рукавами, то здаєтця, шо сзаді його прироблені крила. По тім-то крилам і пізнають було здалі запорожця.
Поверх черкески інколи надівалась ще керея, – це вже одіяніє зовсім довге, по самі п’яти, зроблене або з кожі, або з вовни, без рукавів, схоже на плащ.
От яка одежа! Така одежа, шо він однієї сорочки не продасть за сто рублів; як іде було по вулиці, так наче звіздяний, або квітками уквітчаний.
До цієї вже одежі, широкої та просторої, пристали і широкі та просторі штани, із сукна, із нанки, із кожі, на обоє боки з карманами: і тут карман, і тут карман, і обидва обложені зверху золотими позументами. Цвітів усяких, а найбільш синєго. Матні в штанях робились такі, шо аж до землі доторкались: так, як будьто шось таке волочетця. Як іде козак, так й слід за собою мете. До штанів пригонялись довгі очкури, шовкові або шерстяні, з золотими китицями на обох коньцях. Холоші штанів носились поверх голянищ, – не так, як теперь, шо закладують їх за чоботи, а поверх чобіт; вони прив’язувались до голянищ срібними підв’язками або шовковими шнурками з золотими або срібними китицями по краях. Та й самі підв’язки прив’язувались так, шо їх, окромя китиць, і не видно було. Як іде запорожець, то тільки й побачиш, шо із-під його штанів китиці тиліпаютця.
Під штани вже набувались чоботи, сап’янові, – жовті, зелені, червоні, з золотими або срібними підковками, з узенькими нісочками. Од чобіт тільки й побачиш, – шо ніски або закаблуки: отак, бачите, запорожці напускали на них штани. Здалека здаєтця, наче то баба в спідниці стоіть, а як іде козак, то наче парус роспускає. А шириня така, шо в інчі штани можно штук тридцять кавунів вложити; як дванадцять аршин матерії, то такі штани звуться рясні, а як п’ятнадцять, то зватимутця з достатку.
Теперь ви бачите, яка була одежа у запорожців, тілько це не повсегдашня, а праздникова; дома вони, у будень та ще й на роботі, не дуже розкішно обряжались. Бувало так, шо обриє запорожець собі голову, заправе оселедець за вухо, зав’яжетця ганчіркою, натягне на себе опончину, надіне із свинячої шкури патиночки та й ходе. А інчій піймає козу, обдере її, облупе кожу, вичисте, одінетця, обує такі постоли, шо кожа у вершок товщини, а у дві четверті довжини, та й собі. А інчій так іще краще: або вирядитця у такі постоли, шо в них можно Дніпро переплисти, або на одну ногу натягне постол, а на другу сап’ян та ще й співа:
“Одна нога у постолі, а друга у сап’яні,
Подивися, Ганно, як[и]й постіл гарний.
Чи сей, чи сей? Чи сей, чи сей?”.
А то ще лучче: зовсім голий; тоді й виходе, як там кажуть, увесь Хвесь:
“Куди схоче, туди й скаче,
Ніхто за ним не заплаче…”
Удень чоловік, а вночі звірюка.
Ілюстрації – козацьке вбрання:
– Теперь хотілось би міні знати, діду, яке воно було оружіє у запорожців.
– Оружіє у них було добре, дуже добре, усе вбране в золото та в срібро, на оружіє та на коня вони все багатство своє покладали. То й не козак, як у нього погане оружіє. Були у їх і пушки, тілько мало: нащо їм пушки, як у їх добрі кулаки були? Були у їх і шаблі, і пістолі, і келепи, і списи.
Шаблі були у запорожців прості, не дуже закривлені і не дуже довгі: як п’ять четвертей, то й добре, а тілько шо вони гострі таю були як огонь: як рубне кого, то так надвоє і росколе: одна половина голови сюди, а друга туди. Пістолі робились коротенькі, так, мабуть, четверті дві, не більш, тілько дула у їх просторі. Вони заряжались кулями, або олив’яними, або чавунними, з гороб’яче яйце завбільшки, носились на поясі, по два на кожному боці.
Келепи робились із сталі, шоб лучше було розбивати панцирі, – ті, шо носили лядські войска, та бити по голові піших ворогів: келепом усюди* як улуче, то вже не будеш жити; отож і співають в піснях:
“А козак козацький звичай знає:
Келепом по ребрам торкає”.
* Рассказчик показывает при этом или на голову или на бок. – Д.Я.
Списи робились довгі, аршин п’ять, на легеньких древках, покрашених червоною та черною краскою, так як ото красять стовпи, шо на шляхах стоять та версти показують; а на інчих древках робився ше й перепел* залізний, це вже для того, шоб як проткнеш чи там татарина, чи турка наскрізь списом, так шоб він згаряча не пройшов по спису аж до самих рук та не схопився б знову битьця; бо іншому і живіт роспориш списом, а у нього і кров не бризне, він і не чує, та вп’ять лізе битьця. Деякі списи робились на обидва боки: залізка і на цей край, і на той; і на цей край кладе, і на той; так як пробіжить, то й вулиця.
* “Перепел” – перепонка. – Д.Я.
Списи служили запорожцям і замість мостів на болотах: як доїдуть де-небудь до топкого міста, то зараз кладуть один за одним два ряда списів, – у кожному ряду спис і вдовш і впоперек, – та по ним і переходять: першій пройдуть і розберуть, останавлюютця на другому і мостють із першого третій. Та так і перебираютця.
Окромя пушок, шабель, пістолів, келепів, списів були у їх і рушниці, і кінжали, і ножі, і якірьці, такі, шоб роскидати під ноги татарським коням; воно з тремя ріжками: як його не положеш, то все один ріжок стирчить угору. Усього треба було.
Це все, окрім пушки, і у мене було; була й одежа, була й збруя, так я три рази на своїм віку горів, оттого у мене всякого добра богато попропадало, а то були коло мене і такі людці, шо моє добро пораскрадали. Із всього того мені найдорогша була шабля, стальна, з золотою ручкою і с китицями, уся закривляна і гостра-гостра, наче бритва, а пихви до неї усі зложені були дорогими каміннями. Була й збруя: вудела, сідла, стремена, бляхи, – таке, як надінеш було на коня, так воно так і сяє на соньці.
Ілюстрації – козацька зброя:
![Рушниця [пістоль], кинджал і шабля](https://my.etnoua.info/wp-content/gallery/djavornyckyj/Zaporozhzhja_DJavornyckyj_2005_Ch-2_Rys-07_web.jpg "Рушниця [пістоль], кинджал і шабля")
– Які ж до такої збруї були у запорожців коні?
– Коні у них були такі, шо вже!.. Одно слово, як змії… Було як понаїдуть до корчми, то все вихваляютця їми та визивають один другого, хто лучче сяде на коня, шоб не перевісити на ньому сідла.
Отут коло мого батька жив запорожець Смик; страшенний козарлюга був! Він такій був, шо чоловік дванадцять захищав, а вони його й не візьмуть. Так цей Смик поставе було одну ногу у стремено, а другу на землю, то однією рукою візьметця за гриву, а другою обіпретця на спис, та так, як муха, і вскоче на коня, а кінь як укопаний стоїть.
А другій був такій запорожець, Явір, як нап’єтця було, шо й на коня не взлізе, тоді й кричить: “Повзи!” То він передні ноги протягне вперед, а задні назад та й повзе. Як почує, шо козак уже [н]а спині, тоді підніметця та й гайда. А як сяде запорожець на коня, то орудує ногами: куди хоче, туди й поверне.
– А де ж вони таких коней купували?
– Покупка у їх дешева була: у татар займали. Украсти у татарина – це саме перше діло у запорожців. С татарами вони, як коли, то і дружать, умісті і люльки курють, а як видивлятця, де у їх шо лежить, то вже стягнуть. А найбільш коней крали. Оце підкрадутця потихеньку до табора, де сидять татари, та й дивлются, чи всі вони там, а ті й не бачуть нічого: “гала-гала! гала-гала!..” Тоді запорожці потихеньку одлізуть от табора та до коней; штук п’ятьдесят або шестьдесят займуть, мерщій повскакують на них та й повтікають. Татари за ними: “Чуга-чуга! чуга-чуга!” — кричать, гонятця та із пістолів лущать. Так де тобі? Запорожцям те й байдуже. Вони тілько сидять та по-татарськи прикрикують: “Чоп-чоп! ану, чоп-чоп!” Лоскочуть до Дніпра, перепливуть річку і сідел не замочуть. Попереду всіх летить ватажок, а за ним уже другі: хто за хвіст коневі почепитця, хто за гриву та і пливуть. Перепливуть, зараз до корчми, по одній коняці за три полтини штуку продадуть, гуляй, панове-молодці!
Були у їх і татарські коні, були у їх і свої коні, були і куповані.
– А було за віщо їм купувати?
– Ще б таки! У їх гроші по всякій час водились. Ходили у їх і золоті, і срібні, і мідні гроші; тілько бамажок не було. Були у їх і карбованьці, і полтинники, і копійки, – руські гроші; були у їх і парички, і левики, – турецькі гроші; були злоті, таляри, – лядські. Їм треба було разних грошей заводити: сегодня запорожець торгуєтця з москалем, – треба московські гроші; завтра торгуєтця с турком, – треба турецькі гроші; а там торгуєтця з ляхом, – треба лядські гроші. Лядські гроші були більш золоті, турецькі більш срібні, тоненькі такі, наче риб’я луска, а руські – самий мідняк.
За грошами у запорожців жалю не було. Оце було під’їде до коваля, виставе ногу та й кричить: “На, куй чобіт”. Той підкує, а він йому пригорш грошій кине та й поїде. Він увесь у грошах ходив. Як треба було стріляти, то він стріляє кулями, а як не стане куль, стріляє гремями, а потім шагами, а потім мідними, – заряде та й дує. Вони як покидали Січу, то несли с собою і всю свою казну; потім кой-які позакопували її у землю по разним приgметам*, а кой-які поскладали у бочонки та поспускали їх на залізних цепах у річки.
* У малороссов, в произношении немногих слов, есть буква g, которую мы изображаем латинским начертанием. – Д.Я.
– Так от як воно було!
– Будь би то так!
– Скажіть же мені теперь, дідусь, яке начальство було у запорожців?
– Начальство разне було: у первих* ходив у їх кошовий, то його і хвамилія була, то його і величество; він їми усіма gолдував; вони під його полою і жили. Потім ходили у їх: осаули, писарь, отамани, себто куренні. Оце вам і начальство.
* В смысле “первым из всех”, а не “во-первых”. – Д.Я.
Та й те сказати вам: запорожці сами собі були пани, самі собі царі, самі собі і крестяне. Із себе ж вони і всю старшину свою вибирали. Як вибирають кошового, то він довго усе одказує, а вони, все вмовляють: “Будь таки нашим начальником, будь таки нашим батьком”. Постановлють перед ним усі клейноди, – бунчук, булаву, пернач, литаври, печать, – та все просять.
Довго обирають, а як уже виберуть, так такого, шо тілько держись. Куди захоче, туди й поведе: не боїтця ні вогню, ні кулі. “Бий мене, каже, прямо в груди, а я оцю саму кулю тобі й назад кину”. Як виберуть кошового, вже слухають його, як діти батька, аби тілько він був добрий вояка; на те ж йому на голову і шлен надивають, як вибирають. Він був самий старшій над усіма; на війні веде війська, а дома суде усіх злодіїв. Оце як хто кого обіде, то сперше суде його судья, а потім разбор ділу дає кошовий.
От не помирятця там які-небудь два козаки; були вони уже у судьї; теперь ідуть до кошового. Розкажуть йому усе діло, від началу і до кіньця, і потім просять, шоб він дав їм росправу. Кошовий вислуха і наперед усього лаштуєтьця помирити противників. “Попрощайтесь, каже, козаки, бо гріх тяжьбу заводити”. Козаки, як вони люди богобоязькі та слух’яні, зараз же і втихомирятця: куплять горілки, вип’ють і розійдутця. А як вони неугомонні і неслух’яйні люде, то тоді кошовий уже їх суде: прикаже обідчику чи там грошами заплатити, чи велить його наказати як-небудь.
А наказували більш усього розками: одсічуть лозою та й годі. Це у їх найчастійш, а бувало й так, шо палками по п’ятах, або кійками по підошвах били, із пістолів розстрелювали: вихопить піцтоль, бацне у груди, от йому і капут, – не за ізміну. За ізміну ж і путали: одрубають праву руку та ліву ногу, а потім ліву руку та праву ногу*. А за дівчат до стовпа прив’язували. Стовп у їх ставляли на шляху і три кійки коло нього клади, хто йде, то бери кийок та опахни три рази прив’язаного та й їдь, а не вдариш, тебе битимуть. А злодіїв вішали на шибеницю. Приставлють туди драбину, піднімуть чоловіка, накинуть йому на шію верьовку, а потім драбину пріймуть, і шабаш. Поки ногами меле, поки душу отдасть.
* Обыкновенно этот способ казни назывался четвертованием; ни четвертование, ни сечение розгами, ин битьё по подошвам палками, не подтверждается другими источниками; последний род наказания не практиковали даже в русском праве XVII века: См. Сергиевского. Наказание в русском праве. СПб., 1890. С.149. – Д.Я.
Кошового слухають не тілько ті, шо в Січі, а й ті, шо по зимовниках та по бурдюгах вештаютця. Оце як война, то вже кошовий скрізь розсила листи поміж козаками, – де хто є, шоб ішов воювати. Забіжить розсильний од кошового і в бурдюг: “Отак і так, каже, ідіть чи там на раду, чи там на війну, такій-то і такій город брати”. То вже і їдуть: ніхто не сміє одказатьця. Начальство своє запорожці держали і слухались його, доки нравилось: як не понравилось, вибирають других.
Ілюстрація – козацькі клейноди:
– Ну, а скажіть теперь, діду, чи здорові були із себе запорожці?
– Ростом вуни були народ середній, а тілько шо кріпкій, дебелий, хвабрий, з виду мордастий, наче пообточуваний. Не знали вони ні “соб”, ні “цабе”, від того і здорові були. Тоді така поведенція була, шо парубки год до двадцяти ходили без штанів і роботою не дуже-то утруждали себе. Від того вони і здорові і довговічні були. Теперь народ слабий та порожній, здоров’я нема і недовговічний: як дев’яносто год прожив, так не баче і стежки під собою, а тоді у сто літ тілько в силу вбрався.
Довго жили та й весело. На війну було йдуть з радістью та с смішками, а з войни вертаютця з музик[а]ми та с піснями. Оце як провоювали, так і пісню зложили, не так як теперь: воювали ж з турком, а шо ж хоч одну пісню зложили? Ні одної. А тоді чи поб’ють турка, чи пошарпають ляха, зараз же і пісню зложать на той случай. А шо вже хвабрі були, так і казати нічого: на війні кулі аж свистять, а їм і гадки немає. У Польщу було як ускоче, у якій город, чи слободу, та як розжене коня, то так браму і винисе! А як цілим строєм іде, так аж земля гуде.
– А чи правда тому, шо між запорожцями були якісь-то характерники, такі, шо їх ні куля не брала, не шабля не рубала?
– Ні, цьому не вірьте: це тілько одна балачка; вони жили по-божески, не знали вони ніяких чар; од них і поганого слова не почуєш; “скурвий сину”, – ото у їх найбільша лайка. Жили вони наче ченьці: жінок не трогали, а все воювались та молились Богу, і молились добре: знали і “Отченашу” і “Вірую”. Більш усього молились, як на війну йшли.
Вони службу церковну любили; вони й постили і говіли, під великдень і паски святили, під хрещеніє кутю варили і взвар робили. Деякі під старость у монастирь йшли; а як придуть було які з них по ділах чи в Москву, чи в Петенбурх, чи в Кієв, то перш усього йдуть по церквам Богу молитьця, до мощей прикладуваться та подаяніє духовним давати. До церкви вони велике усердіє імили.
Раз якось обрали вони собі кошового Грицька Лантуха*. А він дуже богобоязькій був чоловік: усе їздив на прощу по городах. Приїхав якось у Київ, пішов по церквах, зайшов і в главну, печерську церкву. Дивитця, аж там каністас такій бідний-бідний та обідраний. Подививсь він та й каже старшому архимандритові: “А шо ти думаєш, отче архимандрите? Зроблю я вам новий каністас”. — “О, це велике діло, та чи можеш тілько ти вистачити усього, шо потрібно на той каністас?” – “Можу, каже; як не сам, то всім запорожським кошом”. Та й підрядивсь аж на двадцять тисяч. От якій каністас!
* Историческое лицо. – Д.Я.
Пріїзжа на Січу, збира усе товариство та й каже: “Оттак і так, оттак і так… А шо, братці, збудуємо новин каністас до святої печерської церкви, щоб божі угодники і об нас Бога благали”. – “А шо ж? Збудуємо, збудуємо, пане-отамане!” От зараз зібрали двадцять тисяч карбованців і віддали кошовому. Кошовий зложив їх докупи, угорнув у папер та й послав якимсь козаком аж у самий Кіїв.
Пріїхав той козак у Кіїв, прийшов до главної печерської церкви та й пита у ченьців: “А де тут у вас найстаршій архимандрит живе?” Йому показали. Підійшов він до того архимандрита, так у чому був: у червоній куртці та в широких штанях, – підійшов до того архимандрита, узяв обома руками благословеніє, та потім і витяга із кишені папер. Архимандрит дивитця на нього. Витяг й подає. Нема на тому паперу ні підписа, ні печаті. Архимандрит узяв у руки та й пита: “Шо це таке?” “Та це батько кошовий прислав вам двадцять тисяч карбованців на построєніє каністаса у главній печерській церкві”. – “Еге, та яка ж у вас на Січі і простота! Така велика сума та й не запечатувана та ще й без підписа”. – “Та нам, отче, і писати ніколи. Та й нащо? Між нашим товариством крадіжки не бува”. – “Добрі у вас звичаї! Це й нам треба у вас перенімати… Ну, скажи ж велике спасибі пану кошовому та передай йому оці дві ікони на благословеніє”.
– А чи були ж у самих запорожців духовні?
– А як же? У їх були і попи, і дьякони, і паламарі, тілько усе із ченців. А може були такі, як і вони: так понабігали. Вони держали їх і в Січі і по зимовниках, де були церковці, хіба у глухому степу, де ні церкви, ні людей, то там же і духовенства не було. Та вони й самі такі були грамотії, шо і в церквах на крилосах могли правити.
Ілюстрації – козаки й християнство:
– Так от як вони жили! А де ж вони хоронили своїх покойників?
– Як умирав козак у Січі, то там було особе кладовище, там і хоронили його, а як умирав на зимовнику, то його хоронили або серед степу, або на берегу річки, або де в бальці, чи вибальці: де жив, там і хоронили. А хоронили при всім козацькім убранстві: у каптані, черкесці, у сап’янах, у шапці, ще й при оружії. Гроби робили із соснини, із дубини, із вербини; у гроб ставляли іноді і пляшку з горілкою, а іноді ще череп’яну люльку. Оце вмер козак. “А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійник любив її!” Та й поставлють. То з розкоші!.. Зверху насипали високу могилу, а поверх могили ставили кам’яний хрест, зроблений самим покійником ще за живота. Ото ж і співають пісню:
“Що взяв козак за жіночку
Високую могилочку, зеленую долиночку”.
– Так от як воно діялось!
– Так іменно і діялось.
Ілюстрації – козацькі могили і хрести:
– Теперь уже наче все ми перебалакали; скажіть, дідуню, де вони ділись, ті запорожці?
– Де ділись запорожці? Зійшли геть!
– А чого ж вони зійшли геть?
– Не помирились, бачте, с царицею Катериною, так вона й прогнала їх відціля. Бачьте так, шо покозакували-покозакували собі та й подались геть. Деякі пішли під турка, а деякі позаставались і тут; тоді і мій батько отут саме сіли. Перед тим як вигонить запорожців, так тут проїхав Потьомка; він видививсь усю справу запорожців та й зігнав бідолах звідціля. А після нього уже бігла тут сама цариця, оглядала усе степи, – ось тут, на бальці Кам’яньці, понизче Чернишевої, а повизче Новопавловки, і милі ставили, де вона пробігала. Мені тоді було так, шо год шестьнадцять… Ей, гірко прійшлось бідній сиромі! Тоді ото й пісню зложили до зруйнування Січі, шо, каже:
“Ой пішли, пішли славні запорожці
А не пішки, дубами;
А як оглянутся до славної Січі,
То вмиютця слезами…”
– І куди ж вони пішли?
– Далеко і на далекі землі: аж на Дунай, під турка. Довго вони там жили, аж поки не обрали собі за кошового Осипа Гладкого; так той уже перевів їх знову сюди. Коли чули, єсть Чорноморські козаки, так то запорожського званія. Те, та не те!
На этом я и покончил свою беседу с Иваном Игнатовичем Россолодой. В заключение я выразил желание осмотреть место бывшего бурдюга отца Россолоды, и старик с готовностью показал мне. Место бурдюга находится в огороде меньшого сына Ивана Игнатовича, Ивана; оно имеет восемь аршин длины и четыре ширины; около него росла верба, посаженная еще отцом Ивана Игнатовича, но недавно срубленная сыном последнего. “Уже я його пополаяв за ту вербину. Воно був поставлен коло бурдюга стовп вербовий, та той стовп принявся, і виросла із нього вербина, а він (син) візьми та й зрубай її”. У Ивана Игнатовича от отца оставался еще “вимшанык”, т.е. погреб для зимовки пчел, но он уже давно завалился; теперь от него осталась лишь одна яма, находящаяся в огороде другого сына Ивана Игнатовича, Самойла.
Близь двора Ивана Игнатовича Россолоды, в огороде крестьянина Прокопа Шила, есть интересное место, достойное внимания археологов: среди совершенно ровной поверхности земли образовалась впадина, в виде правильного четыреугольника, в котором каждая из продольных сторон имеет по 20 аршин, а каждая из поперечных — по шести аршин. “Як ореш оце місто, то земля наче бухкотить; а весною у ото росколюку усе крига сунетця, а вода аж реве, і не видко, куди вона виходе звідтіля. Якось ми взяли коляку, сажень п’ять довжини, та й давай її забивати у росколюку, так вона уся увійшла, а дна і не достала. Шо воно таке єсть, не можемо розібрать; тут якось найшли горщик з якимсь нарядом: пряжечками, гапличками, реміньчиками; тут же найшли і стрілку якусь, ніж стальний, посудину скляну. Чи не льох це запорожській?”
Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ
Вражає живе життя, яке відчувається в цій розмові. І справа не лише в кількості дрібних деталей і нюансів, які може знати тільки справжній очевидець. Протягом століть відбувалася така собі міфологізація козацтва; зрештою, сьогодні одні люди схильні вбачати в запорожцях характерників, які кулі жменями ловили, інші думають, що козак = жупан + шаровари, ще інші уявляють собі запорожців як людей, які “з сумом в очах несли Україну в своїх серцях”… І лише в цій оповіді Івана Розсолоди вимальовується майже цілісна картина, яка з погляду етнографа має цілком завершену ідею.
У традиційних культурах цілого світу існує явище, яке етнографи називають чоловічим воєнним союзом. Воно має свої типові ознаки: заборона присутності жінок на території союзу й тяжка кара за порушення цієї заборони; військова наука у мирний час і жорстока дисципліна у воєнний; характерна обрядова система, спрямована на ефективне впровадження стратегічних і тактичних ідей і привернення талану у військовій справі… Обов’язково – своє вбрання, звичаї, пісні. Представники такого союзу завжди вважаються в суспільстві обраними, силовою елітою. І, хоч у різних народів варіюються певні традиції, спільного, над-етнічного в цьому явищі є дуже багато. Чого вартий, наприклад, той самий звичай паління громадської люльки на військових нарадах, добре відомий також у північноамериканських індіанців, – та й не тільки у них. Спільна люлька – спільна й думка!
Але якщо у багатьох індіанських племенах військовій справі змалку вчився кожен хлопець, то в хліборобській Україні такого звичаю ДЛЯ ВСІХ не було. А боронитися завжди було від кого! Тому добровольці, які потрапляли на Січ і витримували тамтешнє життя, мали бути таки справді людьми небуденними – запеклими, завзятими, витривалими. І – жорстокими; життя завжди було жорстоке. Така була тоді воєнна логіка, яка не щадила й малих дітей. Бо якщо сьогодні не загинуть діти ворога, завтра вони виростуть – і від їхніх рук загинуть твої онуки…
Проте є в нашій військовій традиції й рідкісні для світу речі. Насамперед це підкреслена демократичність обрання військових провідників і можливість для частини війська вести хліборобський образ життя, кидаючи час від часу плуга й господарство і повертаючись до нього знову.
З цієї розповіді козацтво постає фактично як потужний тогочасний “спецназ” – і могутній засіб самозбереження нації! Ясна річ, таке середовище творило серед народу дуже сильні мистецькі й світоглядні образи, що стали основою національної ідеї. Бо саме козацька історія, поруч із творчістю Шевченка, завжди об’єднувала українців – незалежно від місця проживання, політичних поглядів та інших обставин.
Характерно, що російські та радянські ідеологи протягом тривалого часу намагалися вплинути на сприйняття українцями козацької історії. У збірниках пісень завжди акцентувалися ті, де козаченьки плачуть або чекають поки воріженьки самі випаруються, як роса на сонці. Разючий контраст цим публікаціям становлять польові записи пісень, що зберігаються подекуди й досі у давніх козацьких селах (див.наприклад, цей збірник: “Козацькі пісні” – Надія Полякова, 1991).
Козаки, якими їх пам’ятав Іван Розсолода, чудес не чекали. Вони воювали, закриваючи собою мирних людей – не лише українців, а й сусідів, зупиняючи воєнні удари на собі. Тому порівнювати козаків тодішніх із сучасними тематичними громадськими об’єднаннями просто не доводиться – це інша мета й зовсім інша ідеологія. Зате герої Майдану й добровольці АТО – значно ближчі до Січі!
Взагалі це характерний – і рятівний для України момент: коли настає лиха година, у нас одразу виникає Січ. Як ті два Майдани у 2004-му й 2014-му. Хто був – пам’ятає: начебто анархія, єдиного керівництва не видно, суспільних авторитетів просто не існує – але все робиться природнім чином у річищі єдиної мети. І поодинокі диверсії та спротиви просто тонуть у загальній стихії, неспроможні нічого з нею вдіяти. І це ще питання, що “крутіше” – ловити кулі жменями, чи йти під обстріл з дерев’яним щитом – в ім’я Правди і Свободи! Ось де героїка й епос наших днів!
Біда в тому, що з легкої руки “міфологізаторів” відбувається така собі підміна понять. Згідно з нею, козаки: а) були давно – і тепер “у козаків” можна гратися; б) майже всі мали якісь надприродні здібності; в) неодмінно ходили в шароварах і шапках із шликами; г) пили горілку бочками; д) обов’язково мали ні за що своїх жінок… І так далі – перелік цих нісенітниць можна продовжувати; але це все НЕ ПРО ТЕ. Козаки – це ВІЙСЬКО; в шароварах вони ходили, бо таке було їхнє тогочасне військове “круте” вбрання, і козаками їх робили не шаровари чи надприродні здібності, а українська військова традиція!
Втім, козак-характерник як казковий персонаж – це окреме поняття, і цілком природнє в своєму жанрі. Див., наприклад, казки Лірника Сашка: відьми, характерники, упирі – і це все так і називається: КАЗКА. Все гаразд, коли поруч – колобки, котики й півники… :)
Але поза казковим жанром сьогодні не можна міфологізувати козаччину. Січ, слава Богу, в Україні справа цілком реальна і – в кращих своїх виявах – гідна наслідування й продовження в реальному житті.
“Запорожье в остатках старины и преданиях народа” – 1888 − Частина 1 (PDF), Частина 2 (PDF).
Джерело: books.google.com.
“Запорожжя в залишках старовини і переказах народу” – 2005 − Частина 1 (DJVU), Частина 2 (DJVU).
