Традиційні кобзарські музичні інструменти у збірці НМНАПУ

Катерина МІЩЕНКО

Ліра. Поч. 20 ст. НМНАПУ

До Фестивалю української епічної традиції “КОБЗАРСЬКА ТРІЙЦЯ – 2009” у Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара” відбулася виставка унікального зібрання музичних інструментів з фондової збірки Національного музею народної архітектури та побуту України. Виставка мала широкий розголос у ЗМІ, і її експонати незабаром повернулися до фондів. Але концепція виставки і представлені на ній давні музичні інструменти заслуговують окремої уваги.


Виставка традиційних кобзарських інструментів з фондової збірки НМНАПУ винесла на загальний огляд чимало відкриттів. Віднайдені на початку 1970-х років, ці інструменти є живими свідками того, як українська музична традиція шукала собі виходів під час “музичної колективізації” радянської доби.

На відміну від скрипки, цимбалів, басолі тощо, бандура, кобза й ліра традиційно не грали в ансамблях. Це були інструменти, на яких акомпанували до співу й пригравали до танцю. Ще в ХІХ − на початку ХХ століття вони були невід’ємною часткою музичного побуту українців. Але, окрім суто побутового музикування, вони супроводжували унікальне явище української культури − КОБЗАРСТВО, або українську ЕПІЧНУ ТРАДИЦІЮ. Про неї, насамперед, і піде мова.

Професійні братства незрячих співців – кобзарів і лірників – колись діяли по всій Україні. Ті, хто пройшов традиційну науку, несли в народ думи, історичні пісні і псальми; побутові речі гралися й співалися тільки принагідно. Традиційне кобзарство завжди було народною правдою і совістю, зберігаючи й передаючи далі усну історію України, дбаючи про народну мораль і батьківські звичаї, розносячи вісті про історично важливі події сьогодення. І постійними супутниками епічних співців були кобзи, бандури, ліри… Але якщо перші два інструменти були переважно поширені на Лівобережній, або Гетьманській Україні, то ліру знає вся Україна.


Вiдома у Захiднiй Європi ще з VIII−IX ст., колiсна лiра прийшла до України десь близько XV−XVI ст. Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, частково запозичивши й репертуар кобзарiв. Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме.

Усі представлені на виставці інструменти – бандури, ліри й кобза – були у вжитку. Незрячі співці зазвичай послуговувалися інструментами простими й мало оздобленими. Переповідають, наприклад, що сліпецькі ліри не мали клеєних з’єднань – усі частини скріплювалися металевими скобами, а щілини промазувалися тістом. Таку ліру лірник робив собі сам. На виставці маємо подібний інструмент – це ліра з с.Тупичів Городнянського р-ну Чернігівської обл., що належала незрячому лірнику С.Шарамку(?).

Інша ліра, придбана в Києві, має вже більш звичну для сучасного ока будову, але про неї знаємо, що вона належала відомому лірникові Овраму Гребеню з с.Борзна Чернігівської обл. А велика світла ліра з легким різьбленням примандрувала до нас із с.Путила Чернівецької обл. – краю, де живуть гуцули.

Кобза. 1930(?) рр. НМНАПУ Однією з найцікавіших на виставці є кобза з с.Галиця Ніжинського р-ну на Чернігівщині. Етнограф Лідія Орел згадує, що знайдено її було на горищі покинутої хати. Гриф, або, як давніше казали, “ручка” цієї кобзи має накладку – що, власне, спричиняє головну й докорінну відмінність кобзи від бандури: на кобзі струни притискаються, як на лютні, гітарі та багатьох інших споріднених інструментах, а на бандурі – ні. Кількість коротких струн – прИструнків – на кобзі могла бути різною; так, наприклад, інструмент кобзаря Остапа Вересая мав їх усього шість, а кобзи Козака Мамая з відомої народної картини часто-густо не мають їх зовсім. Якщо приструнків багато, інструмент зовні стає схожий на бандуру. Тож тут маємо давній традиційний зразок, який найпевніше належав комусь із цехових кобзарів…

Традиційні бандури мають діатонічний стрій – без півтонів – і настроюються відповідно до голосу свого господаря. Вироблений поколіннями спосіб гри – обома руками по всіх струнах, інструмент притиснуто до грудей і розвернуто струнами до слухача – забезпечує повний, кришталево прозорий супровід до співу. А ще на такому інструменті легко вчитися грати навіть дитині; він доступний також для швидкого опанування незрячими… Для прикладу – маленькі діатонічні бандури робив для дітей, зокрема, майстер Д.Андрусенко з Сумщини; одна з них є в експозиції. А от мальована бандура з Кіровоградщини, найімовірніше належала комусь із української інтелігенції, залюбленому в інструмент і в народні пісні…
Часом бувало, що вже готовий традиційний діатонічний інструмент намагалися частково хроматизувати, додавши один або кілька півтонів до приструнків. Тоді бачимо на верхній брямці забиті додаткові металеві кілочки. Найчастіше це вже бувало ознакою належності інструмента до світського музикування…

Великі бандури з подвійними голівками і багатьма басами називалися “панськими”. Зовні такий інструмент нагадує також торбан − інструмент, колись поширений, зокрема, серед козацької старшини. Але відмінність між панською бандурою й торбаном та ж сама, що й між бандурою й кобзою: на ручці торбана притискалися струни, а на ручці панської бандури − ні. На виставці є дві панські бандури, придбані одна в Києві, інша у Львові.

Хроматизація, збільшення кількості струн, докорінна зміна способу гри та інші “вдосконалення” класичного народного інструмента у радянський час спричинилися до майже повного витіснення його з народного побуту, а також до значної підміни понять. Тепер словом “бандура” позначають суто академічний концертний інструмент, на якому можна грати в ансамблях і капелах, можна зіграти – з певними застереженнями – світову фортепіанну класику. Але цей інструмент повністю втратив здатність відтворювати ТРАДИЦІЙНУ НАРОДНУ МУЗИКУ УКРАЇНЦІВ. І неспроста протягом останніх десятиліть з “бандурою” асоціюють громіздкі й важкі предмети − академічна бандура має зовсім небагато спільного з легким і надійним подорожнім інструментом мандрівного співця-кобзаря…

Майстри сучасного Кобзарського Цеху – неформального творчого об’єднання учнів і послідовників бандуриста Георгія Кириловича Ткаченка (1898–1993) – продовжують життя традиційної бандури, вересаївської кобзи та колісної ліри у Києві, Харкові, Львові та інших містах України. І не треба протиставляти традиційні інструменти модернізованим: є бандура академічна, що протягом кількох поколінь стала визначним мистецьким явищем, – і бандура народна, легка в опануванні й придатна для подорожі… Кожна з них має сьогодні свою сферу побутування і свою аудиторію – лише не називаймо академічну бандуру НАРОДНИМ інструментом!

На виставці є бандури й кобзи, виготовлені майстрами Київського Кобзарського Цеху в 1990–2009 роках. На відміну від музейних зразків, вони живі – на них грають, вчаться і вчать. І день прийдешній повертає їм заслужене визнання.

Ця виставка не відбулася б, якби не було зусиль і праці багатьох людей.

Насамперед варто згадати подвижницьку працю нині вже покійного п.Ігоря Шрамка, який понад десять років збирав і опрацьовував збірку музичних інструментів МНАП України, а також тих музейних працівників, які відшукували експонати в етнографічних експедиціях і зберігали їх протягом наступних десятиліть.

Хай з нами буде і світлий спомин про панотців Георгія Ткаченка, що передав у двадцять перше століття виконавську традицію, та Миколу Будника, який навчав багатьох виготовляти й досліджувати традиційні кобзарські інструменти.

І подякуймо цеховим майстрам і кобзарям сьогоденним – вони зберігають і дарують нам тисячолітню історію, істинну народну музику і променисто-сонячні бандури, кобзи, ліри…

Прислухаймось до них – давніх і сучасних: усередині кожної чути безперервне відлуння Традиції…